Роман Іваничук - Край битого шляху

І враз сумнів, як злодій, вкрався знадвору й тихо примостився біля Юлі.

Хіба це те, чого вона чекала від нього? Хіба батько її не так само просидів усе життя за паперами? А де ж хуртовина, а де ж завірюха, боротьба справжня – де?…

– Антосю… Антосю!

Зірвався з-за столика на її тривожний шепіт. Що сталося? Очі, темні глибокі очі, великі, розширені зіниці, тремтять уста, щоки горять, груди підносяться від стримуваного хвилювання.

– Ходімо, ходімо кудись. Тісно, Антосю…

Схопив її за руки.

– Заспокойся, люба. Ти нудишся… Але ж зрозумій…

– Ах, не те, не те… Ти не розумієш, Антосю.

Антін справді наче не розумів її. Все почало якось збиватися з щоденних рейок. Юля допомагала йому. Старанно переписувала рукопис рівним почерком, тільки інколи зупинялася й, опустивши ручку, хвилинами нерухомо дивилася у вікно. Потім вставала, з хрускотом ламала пальці й швидко вдягалася.

«Не любить», – темніло в очах Антона від страшної думки, але Юля відгадувала її. Бурхливо поривалась до нього, цілувала, і він відчував тоді: любов, пристрасть, її натура не вміщуються в цій тісній кімнаті і знемагають, і кличуть кудись на простір, на волю.

Юля вривалася в Антонову кімнату, як весняний вихор. Рум’яна, запашна, рішуча. Здавалось часом, що вона хоче розкидати, розмести, порвати стоси його паперів, кинути за вітром, як щось непотрібне, схопити його за руки й бігти, бігти…

«Ти відкрив переді мною новий світ і відразу закрив його», – говорило все в ній: очі, руки, а стиснуті вуста стримували, здавалось, ті слова.

Антін це відчув. Може, тому ще з більшою, майже нелюдською наполегливістю працював над матеріалами. Закінчить, випустить у світ, і вона тоді зрозуміє мету його зусиль.

Робота посувалася швидко. Професор уважно перечитував написане, виправляв, доповнював. Перша частина праці «Від Вісли до Одера» розпочалась полемікою з Платнером про осілість слов’ян на цій території. Професор Траутман допоміг розшифрувати назви струмків, озер – цей найглибший пласт топоніміки, він же надіслав багато нового матеріалу.

Юля інколи захоплювалася Антоновою працею. Якось вони обоє, йдучи Руською, міркували про особливості сілезького діалекту. Юля щиро сміялася з окремих слов’янізмів у цьому діалекті, як proschen, die Каsche – просити, каша. Особливо їй подобалося слово napetzen, що означало сидіти на печі. Як це кумедно!

Враз її сміх перебили якісь безладні вигуки, шум і крик натовпу. Біля магістрату зупинилась колона демонстрантів, ліс затиснених кулаків тягнувся до вікон президента міста.

– Праці, праці!

– Стій, Антосю, – зупинилася Юля, стискаючи його за лікоть. – Про них ти говорив тоді мені?

– Про них…

– А чому… ти завжди так… так далеко від них? – тягнула його за руку й дивилася наївним, нерозуміючим поглядом. – Хіба можна в кімнаті допомогти їм?

– Ходімо, Юлечко. Дома поговоримо, – вмовляв Антін.

Але вона поривалась до демонстрантів і не слухала його.

– Антосю… Якщо ти вже шукаєш справедливості…

Дома Антін намагався пояснити Юлі спокійно, переконливо. Є різні методи боротьби. Але не міг витримати її недовірливого скептичного погляду.

– На твою думку, там боротьба, а тут – безкорисне нидіння в шпаргалах, так? Там праця, а тут безділля? – шпурнув на землю жмут списаних паперів. – Виходить, я нероба, трутень? Виходить… Та, може, я роблю справу, варту сотень демонстрацій!

Притихла, злякана, розгублена. Припала до його грудей, прошепотіла:

– Пробач… Можливо, я не розумію… Я… я нічого ще не розумію, пробач.

Цього ж вечора несподівано для обох з’явився на порозі Владек. Зайняті розмовою, вони не чули, як Маційова впускала когось у дім. Його поява і обличчя, скривлене нещирою усмішкою, збентежили Антона. Юля залишилась холодно-спокійною.

– Добрий вечір, панство. Гратулюю, гратулюю. Можна гратулювати, правда? Де ж обручка? – Він оглядав пальці Юлі, вітаючись за руку. – А ти, старий колего, сидиш у Львові і ні мур-мур. Не сподівався від тебе. Ха-ха! Коли ж весілля справляли?

– Ми ще не вінчались, Владеку, – звільнив руку Антін. – А що не заходив… Маєш рацію. Проте сам бачиш… Я винен, напевно, але й ти… Та що вже зараз говорити…

– Очевидно. Про тебе гомонять газети, тобою цікавляться науковці, а слава – це така річ… Вона заманює до героїв дня роззяв і віддаляє друзів. – Владек перехилився на спинку крісла. – Що, дисертацію пишемо?

– Зміни тон, Владеку, – похмуро відповів Антін, дивлячись у попільничку з недопалками. – Я розумію, що все не так, як треба, але чи не ти перший відсахнувся од мене, ще давно, дуже давно…