Роман Іваничук - Край битого шляху

Увійшовши до кімнати Владека, Костельніцький помітив, що юнак схвильований.

– Ви чимсь стурбовані? – запитав. – А я до вас з цікавими новинами. Ви ніде не зустрічалися зі своїм колегою від серця Кривдою?

Владек перелякано видивився на Костельніцького. Що це він?

– З Антоном? Його вже давно нема у Львові.

– Чому ви так думаєте? Він увесь час у Львові. Хіба ви до нього ніколи не заходили?

– Заходив давніше. Господиня сказала, що він виїхав.

– Ха! Цікаво, чи й зараз ви тієї думки, що нема чеснішої людини від Кривди? Він весь час у Львові. Займався політичною діяльністю, а тепер переключився на наукову…

– Не може бути! – здивувався Владек, все більше хвилюючись. – Він би зайшов до мене…

– Ні, він не зайшов би до вас. – Костельніцький примружив одне око. – Йому невигідно підтримувати старі знайомства, тим більше з вами. Потихеньку друкує статті в газетах, а цими днями у «Вядомосьцях літерацкіх» з’явилася його ґрунтовна розвідка… A-а, ви не читаєте журналів, мон шер! Розвідка цікава. Це не газетна стаття, а частина дисертації. Постарайтесь прочитати. До речі, як з вашою дисертацією?

– Ніяк, – спалахнув Владек. – Асистент може обійтися без дисертації.

– Безперечно, Мохнацький помре, і ви тоді будете в Кривди асистентом. Непогані перспективи.

Владек схопився з місця мов ужалений. Це вже занадто! Що діється за його спиною? Згадав, як Мохнацький тицьнув йому якось Антонову статтю і сказав: «Ми знали Кривду і не мали поняття про нього», ніби дорікнув: «Бачите, а ви не здатні на таке». І взагалі поведінка професора останнім часом стала дивною. Ігнорує пропозиції, думки свого асистента, часто робить вигляд, що його не помічає. А тепер, виявляється, Кривда тут. Чому?

– Що ви хочете сказати? – з притиском звернувся до Костельніцького.

– Та нічого… Хіба те, що доктор – наукове звання, а асистент – тільки адміністративне.

– І що з того? Мого місця ніхто не займе.

– Як знати… Надрукуватись Кривді в краківському журналі допоміг не хто інший, як Мохнацький. Майте на увазі, що Кривда заручений з його донечкою, а ваш професор їх благ…

– Це брехня! – крикнув Владек і поступився назад до стіни. – Це ви… вигадали, щоб… – але не закінчив, бо в холодних очах Костельніцького засвітилася злорадним вогником правда.

– Що?! – застогнав. – Що? То він…

– Цілком слушно. Ваш здогад близький до істини.

– Х-хам! – засичав Владек, його вродливе обличчя перекосила злоба. Його очі зустрілись з переможним поглядом Костельніцького.

Кривда отямився від раптового й несподіваного щастя тільки на другий день. Приплив гарячих почуттів і щастя паралізували його волю, все перевернулось догори дном, розметалося, збурилося у рожевому хаосі.

Прокинувшись другого дня, Антін оглядівся по своїй кімнаті. На мить радість щезла, залишивши слід гіркоти.

«Злидні…»

Учора, не розмовляючи й не дивлячись одне на одного, повні спільного щастя, невідомого, бурхливого, вони спішили потішити стривоженого Мохнацького.

Професор зустрів їх дивно. Голос його тремтів, вигляд був пригнічений. Він фактично не втручається в їхню справу. Дає їм повну волю, його життя вже на схилі, він – порохня і тому не хоче ставати комусь на дорозі. Радить не поспішати зі шлюбом. А коли нетерплячка, то – будь ласка. Кімнати порожні, хоч псів ганяй. І, нарешті, бажає їм щастя, хоч не передбачає його в майбутньому.

Як зловісне віщування, як привид горя, пролунали слова професора молодій щасливій парі. Вони переглянулись і прочитали в очах одне одного те саме: тривогу перед життям.

Антін хмарно глянув на Мохнацького.

– Добре бути вашим учнем, професоре. А більше… важко. З різного тіста ми зліплені.

Професор стиснув в руках окуляри, які весь час то надівав, то знімав з носа, і рогова оправа хруснула.

– До дябла… пробачте… зламались. Не говоріть дурниць, Кривда. Вам важко зрозуміти мене, батька. Я дуже поважаю вас… Я захоплений вашою працею і готовий вам допомагати, наражаючись разом з вами на неприємності… Але… Юлечко, вийди, будь добра, ми поговоримо самі.

– Ні, татку. Говори, я буду слухати.

– Ти завжди була вперта… Отже… Що я хотів сказати?… Я бачу ваше майбутнє, Антосю… Ви йдете дуже хисткою дорогою. Я не знаю, чи ви доб’єтесь свого. Повіримо, що так. Тільки пам’ятайте: вас завжди матимуть на оці, ви ніколи не будете вільні від ласкавої опіки поліції… А Юля… Вона одна в мене…

У вікно стукотіли снігові крупинки. Чому так рано почалась зима? Сутеніло. Ніхто не світив. Юля мовчала.