Роман Іваничук - Край битого шляху

Одного дня сказала господареві:

– Йду до міста служити.

Їй дали посвідку з гміни, і вона пішла.

…А вчора зустріла людину. Зустрічала їх багато і до кожного підходила. Як на торговищі. Але цей був якийсь не такий. В очах його таївся смуток. І, здається, саме це не дозволило їй вимагати грошей. Хотіла хоч на хвилину чистого щастя. І він їй дав. Як милостиню, як ті гроші, що залишив під подушкою. Дав і втік. Бо вона не людина. Повія. А вдень з повією ніхто не хоче розмовляти.

Стояла, повернувшись обличчям до стіни, опустивши руки. Очі втупилися в одну точку.

Враз обернулася. Схопила гроші й квапливо почала складати речі у валізку. Постукала до господині, дала їй плату і, не сказавши ні слова, подалась на вокзал.

З провулка вийшов знайомий.

– A-а, цілую ручки! – обняв її за плечі. – Куди панянка зібралася?

– Вступися.

– Хи-хи-хи! Це відколи так? – Притягнув її до себе. – Сьогодні де?

– Тут! – крикнула і щосили ляснула долонею по щоці. – Тут! – повторила ще раз і вибігла на головну вулицю.

Не знала, що робити, куди їхати. Тільки твердо вирішила: геть звідси, кудись далеко, де її ніхто не знає.

– До Львова, – сказала у віконце.

…Минали дні і тижні. Надходила глуха осінь, почалися холоди, випав ранній сніг. За малу комірчину, найняту в однієї міщанки на Левандівці, віддала вже останні гроші. Спочатку ще кликали її прати білизну, тепер і цей заробіток урвався. Щодня ходила шукати роботи. Але марно.

Біля магістрату товпилися люди, тиснулися в черзі, вимагали роботи. Закутані в лахміття, тупали замерзлими ногами по бруку, махали руками від холоду, хто стояв мовчки, хто вголос бубонів прокляття.

– На біржу, на біржу! – чулися щоденно вигуки адміністраторів.

Одежа Оленчина зносилася. Зимове пальто з заячим комірчиком ледь прикривало благеньку літню сукенку. Але в натовпі безробітних вона все ще вирізнялася своїм одягом.

– Панянка також без роботи? – якось спитав її сусід у черзі до приймальні магістрату.

– Без роботи.

– Давно?

– Третій місяць.

– Ого! Це ще не довго. Пустіть тих, що по рокові.

Мовчала, закусивши губи.

– А ви вже десь працювали?

– Ні, я приїжджа.

– От що я вам пораджу, панянко. Йдіть на біржу. Там часом дають адреси. А тут даремно стояти, якщо ви ніде не працювали. Підіть туди.

Але й на біржі спитали, де працювала. Не хотіла говорити гіркої правди. Панок за столом знову повторив запитання. Оленка почервоніла. Їй ще ніколи не доводилося називати вголос свою професію. Панок єхидно посміхнувся.

– У пані, здається, добра спеціальність. Чого вам треба? Підлогу мити?

Верталась голодна, у відчаї. Розпука стискала груди. Що робити? Назустріч їй ішли люди: добре вдягнені, веселі, йшли з жінками під руку. Жовніри тинялись по вулицях, кидаючи пожадливі погляди на її бліде, та все ще привабливе обличчя.

Вона відводила очі й дивилася просто перед себе. Огида до колишнього ремесла була сильнішою за голод.

Вечоріло. В кишені ні гроша. Сьогодні господиня замкнула комірчину й викинула в коридор її шмаття. Якби хто його купив. Але хто купить? Що робити?

Двірники звозили сніг у відкриті люки каналів. Звідти клубочилась смердюча пара, внизу шуміла брудна Полтва.

«Туди!» – вирішила Оленка й перетяла вулицю до відкритого люка. Випари сопухом вдарили їй в обличчя. Подумала з відразою:

«Ні, тільки не в таку твань… Життя було брудним, хай хоч смерть буде чиста».

І попрямувала далі. Вийшла на Вали. Ледве переступала з ноги на ногу. Люди проходили, штовхалися. Хтось голосно засміявся. Їй було байдуже. Ось над’їде трамвай, і все закінчиться. Але життя ще тліло в грудях, ще жевріло бажання жити. Чому вона мусить так рано вмирати? Якби до криміналу… Там перебула б до весни. А навесні вернеться на село. В те Загайпілля, з якого пішла зовсім маленькою. Найметься до багача. Заробить грошей і вийде заміж. Вона ще молода… Їй треба жити.

Уявила село, себе в простій сільській одежі, маленьку хатину, і мрійлива усмішка зацвіла на змарнілому обличчі. Щастя, те невловиме марево, знову майнуло прудкою пташкою перед її очима.

Як потрапити до криміналу?

Загорілись вечірні вогні. Тротуаром назустріч їй ішов мужчина в пальті з сивим коміром, у сивій шапці. Обличчя його Оленці було знайомим. Зупинилася. Дивилась великими очима. Пізнала. Хотіла крикнути, але голос застряг у горлі. Скочила вперед і схопила його за рукав.

– Пане…

– Пся крев, вар’ятка! – кинувся Владек і враз ахнув.