Роман Іваничук - Край битого шляху

Антін сказав:

– Я все зрозумів. Ні з вами, ні з вашою дочкою ніколи мені не йти плече в плече. Я сам не знаю, як і з ким повинен іти в цьому житті…

Юля енергійно скинула каракулеву шапочку, повернулась до Антона й поклала йому руки на плечі.

– Антосю, за цей час, що тебе не було, я багато передумала. Твої слова при першій зустрічі примусили мене дивитися на світ зовсім інакше. Я думала. Я не бачила життя, але… татку, вибач мені… не хочу я того життя, що всміхається дочці професора… Широкі знайомства, успіх на балах, вишукані манери світської дами… Як це, мабуть, бридко! Мамуся наша була така проста, ти роботяга, татку. Чому я повинна жити твоєю працею, а не шукати самої себе в іншому світі? Я все витримаю… Все, якщо ти, Антосю, будеш таким завжди. Якщо не зламаєшся.

Антін дивився в її темні, вогкі від сліз очі і бачив у них себе, своє минуле й майбутнє. Обоє вони складали своє життя в одне, й ніщо на світі не могло розлучити цих двох людей з двома серцями й одною душею. Забувши про присутність Мохнацького, Антін узяв її кучеряву голівку в долоні й міцно притис до своїх грудей.

Отямившись, відчув на своєму плечі важку професорову руку. Схопив її, волохату, жилаву.

– Батьку… – шептав і клявся самому собі: – Ніколи, ніколи не потягну Юлю за собою, якщо побачу, що не зможу дати їй щастя. Я так її люблю!

– Гаразд, сину.

«Злидні, – думав Антін, дивлячись у стелю, – і хай їм біс! Хіба можуть бути тепер для мене відчутні злидні? До роботи, колего, до роботи!»

Найближчі дні були суцільною гарячкою, чимсь героїчним. За кілька днів безупинної праці з-під пера вийшла розвідка про топоніміку Сілезії.

Мохнацький прочитав її і приклав зверху рукою, як печаткою.

– Тепер ваше ім’я стане відомим у Львові, гарантую.

Він саме їхав до Кракова і мав змогу занести статтю до редакції власноручно. Редактор спочатку не погоджувався прийняти, мовляв, це лінгвістична тема. Мохнацький змусив його прочитати. Стаття була прийнята без жодного слова.

– А ви б так і сказали, пане професоре, – хитрив редактор. – «Писав я, а це – мій псевдонім».

– Мені дуже приємно чути такий відгук про працю мого учня.

Незабаром стаття вийшла друком й сколихнула уми в наукових колах. Свіже слово в науці! Галицький Траутман!

До Антона посипались запрошення, листи, запитання від лінгвістів. Редакція «Квартальніка історичнего» попросила написати для них статтю в історичному аспекті. Антін отримав запрошення від Товариства імені Шевченка на засідання наукової секції.

Такого успіху Кривда не сподівався. Через тиждень надійшов пакет від Траутмана з Праги з цінними матеріалами, а за два дні листоноша приніс листа з Краківської академії наук, в якому просили надіслати свої матеріали.

Мохнацького спокушала удача Кривди. Він наполегливо радив Антонові поїхати до Кракова і влаштуватися там співробітником академії. Але Антін відкладав це на потім. Йсму тепер здавалося, що він, подібно до регулятора руху, може стати на широкій вулиці, піднести вгору прапорець і крикнути п’яним водіям: «Зупиніться! Там прірва! Повертайте вліво!»

Антін жив і тепер у тісній кімнаті Маційової. Тут було краще працювати. Він перестав думати про себе, життя вже не належало йому. Половину віддав праці, другу половину – Юлі. А вона щодня забігала до нього – маленьке дівчисько, чорнооке, кучеряве. Кидала кілька слів задоволеній чужим щастям Маційовій, рвучко відчиняла двері й віталася по-українськи:

– Добрий день, професоре!

Антін схоплювався з-за столу, біг їй назустріч, брав на руки, як пір’їнку, й обсипав поцілунками.

– Втомився, бідний…

– Ти мій промінчику!

Так називав її, бо той літній промінь, що будив його кожного ранку, прийшов тепер у гості й поселився в його хаті ще задовго до весни.

– Ще трохи, ще трохи, – говорив їй, – а потім – театри, кіно, забави, все-все, що захочеш!

Юлі не бажалось розваг. Вона не ревнувала Антона до праці. Терпляче просиджувала вечорами в його кімнаті й не ображалась, що він, схилившись за столом, часто не чув її притишеного шепоту: «Антось…»

Юля занедбала заняття з музики, вона стала ніби тінню Антона, відгомоном його думок.

За вікном пролітали з густими сніжинками разом в сірі безвісті дні, за вікном кружляли з метелицею в парі вечори.

Юля переписувала готові до друку сторінки… Тарабанила в шибки сива завірюшна зима. Намітала кучугури снігу на вулицях, свистіла по завулках, реготала в димарях.