Роман Іваничук - Край битого шляху

– Я приходив до тебе, колего, а ти замикався.

– Мені хотілось би, щоб ти зрозумів мене. Тоді, в серпні, я побачив вас обох у садочку. І мені було боляче… Я… я просто не міг сам із собою впоратись. Тому й не міг зустрічатися…

– О, так! Дівоча спідничка не таких ще друзів роз’єднувала. Чи не так, панно Мохнацька?

Юля повернулась до Антона:

– Антоне, ти завтра прийдеш?

– Мабуть, ні, Юлю. Мені завтра треба зайти до видавництва Губриновичів. Я там довго затримаюся.

– Ти ж казав, що в «Бібліотеці славістичній»?

– Недавно передумали з професором.

– То я ввечері прийду. Не проводь, до трамвая добіжу сама.

І не удостоївши Владека навіть поглядом, Юля вийшла з кімнати.

Владек стиснув губи. Хвилину панувала прикра мовчанка.

– Піду і я додому, – підвівсь Владек. – Я довідався, що ти у Львові, і прийшов…

Антін поклав руку на плече Владекові.

– Скажи по правді: ти любив її?

– Ні. Захопився, так собі, – струснув Владек Антонову руку з плеча.

– А я не уявляю собі життя без неї. Чи не викреслити нам з наших відносин оце непорозуміння?

– Я викреслив з пам’яті все разом з тобою, Антоне! Маю надію, що вона те саме зробить колись.

– Не знаю, що ти маєш на увазі.

– Нічого, я тільки одне хочу тобі сказати: пригадай руїни в Коломиї і себе в той час. А тепер подумай, чим платиш і чим збираєшся платити. Та тільки знай: я зубами триматимуся свого місця і, якщо буде потреба, тебе не пожалію.

– Абсолютно не розумію, що ти маєш на увазі.

– Бачу, що останнім часом ти ще навчився прикидатися дурником. Я не стану тобі пояснювати. Зрештою, я не прийшов налагоджувати наші відносини. І не треба. Я радий, що можу тебе викреслити зі списку знайомих. Так-так! – Владек з погордою дивився на Антона. – І це я хотів тобі сьогодні сказати! Костельніцький має рацію, коли говорить, що хамська кров ніколи не стане благородною в хлопських жилах!

Антін підступив до Владека.

– Я повинен за це дати тобі ляпаса… – прошепотів. – Та Маційову жаль турбувати твоїм криком. Забирайся геть з кімнати!

Цього Владек не сподівався. Такої образи не чекав.

– Що?! То я тобі ще на кінець скажу, що ти є братом…

– Геть! – закричав Антін і виштовхнув Кузьмінського за двері.

Посинілий від злоби, Владек сіпнув двері кімнати Костельніцького. Комісар поліції зовсім спокійно, немов знав наперед, що Владек саме так зайде до нього, зняв окуляри й підвівся з-за столу, закриваючи папку зі справами.

– Які новини, Владеку?

– Хам… Хам! Вигнав мене з хати… Ну, цього я вже йому ніколи не прощу. Він завтра поспішає у видавництво зі своєю книжкою. Я довідався. Він видасть її тоді, як рак на дубі свисне. Я йому підстелю доріжку до вершин науки! Я йому підстелю…

Владек задихався від люті. В нього, в Антона, сиділа Юля, як у себе вдома. Та сама, руки якої він колись стискав у своїх, та сама, яку боявся навіть обняти, тепер у нього в хаті, вночі.

З якою погордою обминула вона його і вийшла з кімнати! А він пише дисертацію і друкує окремі розділи. О, він її не захистить!

– Кажете, у видавництво збирався? Цікаво… І що ви можете йому зробити? – іронічно глянув Костельніцький. – Він ерудит, його ім’я так швидко стає відомим, що через місяць йому будуть пропонувати кафедру. Чи, може, ви ввірветесь до видавництва, як тепер до мене в кімнату, і також будете там кричати?

– О, я знаю про такі речі, що його не те що скомпрометують, а з болотом змішають!

– А саме?

– Його сестра – повія, а тепер сидить у в’язниці!

Костельніцький недовірливо поглянув на Владека.

– Звідки у вас такі відомості?

– Я сам… – і Владек затявся, зніяковів, помітивши глузливість в очах Костельніцького.

– Виходить, ви знали її? Давно?

– Від літа, – охолонув Владек. – Це випадково, у мене нічого з нею не було. А недавно бачив її у Львові. Вона чіплялася до перехожих, вдарила поліцая, і її, напевне, арештували. Антін не знає нічого. Він думає, що його сестра померла ще маленькою.

– Все це зрозуміло, Владеку. Тільки послухайте, що я скажу. Те, що ви тримали таємницю до слушного часу, ні на що не згодиться. Ви раніше себе скомпрометуєте, ніж його. Вона до вас чіплялася, чи не так? Тому мовчіть. Анонімками теж не раджу гратися. Хе… Ви знаєте, у мене є інший план… І я вам готовий допомогти.

Владек насторожився.

– Слухай, Владеку, – Костельніцький перейшов на фамільярний тон. – Поглянь, з ласки своєї, на цей документ. Я гадаю, що тобі треба його заповнити.

Владек прочитав напис і здригнувся, як від дотику до чогось бридкого.