Валентин Чемерис - Марина — цариця московська

На їхнє щастя, у звинувачення тоді не вистачило доказів (кінці брати встигли сховати у воду), і Мнішекам вдалося ніби виправдатися — за відсутністю доказів.

Але їм усе ж тоді довелося в спішно-пожежному порядку залишити королівський двір і навіть Краків. І ще довго-довго — хоч вони й намагалися вести зразкове життя — за ними тяглося відгоміння тієї темної історії. Навіть аж до смерті брата Міколая у 1537 році. Остаточно виправдовуватися довелося вже самому Юрієві. І виправдовуватися ще не один рік.

Але він зумів вибратися з брудної історії навіть чистим, згодом став сенатором, воєводою і вигулькнув на поверхні вищого польського світу яко чистий і непорочний. Та й заможний. На той час він став багатієм (казали, надарма ж брати обчистили колись королівський замок! Та й до державної скарбниці мали доступ!). Так було насправді чи не так, але з часом Юрій Мнішек вернув собі чисте ім’я і став користуватися в Речі Посполитій навіть авторитетом. Його негарне минуле шляхта ніби йому нарешті вибачила. Чи вдала, що забула про нього.

Але для Марини батько завжди був еталоном порядності й чистоти. Уродзонним, одне слово, шляхтичем. І належав до самої верхівки королівства, а туди абияких — чи з нечистою совістю — не пускали. Та й на той час воєвода Мнішек став таким впливовим магнатом, що дрібна шляхта до нього й підступатися вже не сміла. Хіба що запобігала в нього ласки.

Була вона маленька, дещо худенька, але на диво ладненька й кріпкенька. Як той крем’яшок — камінець для дитячих грищ. І гінка як молода тополька. Спостерігаючи, як мати затягується в грацію — жіночий корсет у вигляді широкого еластичного пояса для надання стрункості фігурі, — тільки посміювалась. Нащо їй була якась грація, корсет (його іноді так затягували, аби матінка була стрункішою, що вона аж синіла і ледь чи не спускала дух), як вона сама була грацією.

Високий лоб (над ним вона завжди носила два разки коралів — любила їх), злегка овальне лице, чорні стрілки химерно вигнутих брівок, виразні, задумливі очі, рівний носик, маленький чутливий рот з гарно окресленими губками, в міру пухкенькими... Руки довгі, пальці тонкі й теж довгі, музикальні, тонка талія...

Спокійна, упевнена в собі молода, ще юна жінка, яка знає собі ціну, і ціна та висока. В міру гордовита — графиня ж! — але не пихата і в той же час дещо навіть проста (це у неї якось поєднувалося). Може, тому, що задумливо-відсторонена (хоч гострий живий розум і відчувається) від світу цього. У ній була якась самотність, наче вона покинута усіма (що так, власне, й буде), наче вона «пішла в себе», гірко розчарувавшись у цьому світі, якому вона ще не так давно вірила і якому так радувалася — з дитинним захопленням... (У світі білому завжди розчаровуються лише натури незалежні, наділені розумом неабияким, які шукають себе в ньому, своє місце, і не знаходять нічого.)

Така вона на портреті з Вишневецького замку.

Такою вона буде і на московському престолі, тільки на гордій голівці тоді додасться корона цариці...

У вісімнадцять, як погодилась за царевича вийти, скидалася на піддівка. Але з малолітства сильна була духом. А ще покорою батькові-матері. Особливо батеньку рідному, якого шанувала над усе — авторитет його в сімействі Мнішеків був вище всього.

І вона ладна була померти, а волю батька виконати. Її листи, писані батькові з Росії, незмінно починалися такими рядками:

«Високоповажний і найчесніший во Христі отець!..»

«Ласкавий пане батечко...»

«З найнижчою моєю покірливістю доручаю себе вашим милостям, отче...»

«Ясновельможний, наймилостивіший батюшка мій родитель...»

І т. д., і т. п.!

А закінчувалися незмінними запевняннями:

«З найнижчою моєю покірливістю довіряю себе вашим ласкам...»

«Милостивого пана мого батенька найпокірніша слуга і дочка Марина, цариця московська...» (Навіть перебуваючи в статусі цариці, законно коронованій на Московське царство, так писала вітцеві, підкреслюючи в листах, що вона в першу чергу — служка свого батенька.)

«Найнижчий слуга — і це теж уже будучи царицею! — і дочка слухняна...»

«Засвідчую найнижче моє пошанування і найщиріше доручаю себе вашій батьківській ласці...»

«Найнижча слуга і дочка слухняна Марина, цариця...» — і т. д., і т. п.

А її ще й сьогодні російські джерела називають «честолюбивой и властной»... Гм-гм... І звичайно ж, стандартно титулують «авантюристкою». А яка, судячи з листів її до батька («помірна слуга і дочка слухняна Марина»), вона пройдисвітка, як ще називають авантюристів?