Валентин Чемерис - Марина — цариця московська

— Царицею!..

— Гляди, як виростеш, не передумай, — сміялась матінка. — А що вже мене ощасливиш! Не кожна мати може по­хвалитися, що дочка її цариця.

— Я неодмінно тебе обрадую, матусю!

І обрадує...

Виявляється, і таке може бути у світі білому. Пізніше вона б усе віддала, аби такого не сталося, а тоді — ніде правди діти — таки хотіла стати царицею. (Та і яка дівчина на її місці і в її віці не забажає стати царицею? Чи бодай принцесою і неодмінно знайти собі принца?) Але мріяла вона стати царицею не в якійсь там Русі, про яку тоді нічого не знала (тільки й чула, що є така — Русь, та й по тому), а царицею у якомусь чи не казковому царстві. Як ото в казках починається: якось в одному царстві-государстві жила-була цариця... От і вона хотіла бути такою царицею — ще як була малою. А підрісши, й геть забула про ту свою забаганку стати царицею — переросла свою напівдівочу мрію.

Один з біографів знаменитої полячки справедливо зауважить, що «ніщо не готувало Марину Мнішек до долі майбутньої російської цариці».

Марина (в латинському варіанті Маріанна) була четвертою дочкою воєводи Юрія Мнішека та його дружини Ядвіги, уродженої Тарло. Всього в їхній сім’ї було п’ятеро синів і п’ятеро дочок. («Постарався, щоб було порівну: і тих, і тих», — казатиме граф.)

Царевич Дмитрій Іванович, хоч він і був сином царя (якщо тільки був), так і не потрапив до когорти ста великих аристократів, що про них московське видавництво «Вече» (2003) видало окрему книжку, а от Марина Мнішек, поза всякими сумнівами — аристократка. Від німецьких, французьких і грецьких слів, що означають перший, кращий, знатний. У згаданому виданні зайняла достойне — цілком законне! — місце — після Перикла, Сулли, Ганнібала Барка, Гая Юлія Цезаря, хана Батия, Рішельє, але перед Олівером Кромвелем, Антіохом, Кантеміром, графом Рум’янцевим, Кутузовим, Боліваром, Джорджем Байроном, Отто Бісмарком, фон Гінденбургом, Маннергеймом, Пілсудським, Уїнстоном Черчиллем, Олександром Колчаком, Петром Врангелем, Шарлем де Голлем, чиє аристократичне походження не викликає сумнівів, і багатьма, багатьма іншими.

А все тому, що рід Мнішеків (Мнішків) — старовинний рід, який започаткувався ще в чеських землях, а з ХV ст. осів у Моравії. Польська гілка роду з’явилася у 20-ті роки ХVI ст., коли Міколай Мнішек з-за переслідувань імператора Фердінанда був змушений переселитися в Польщу, де став швидко підніматися вгору по службових посадах. Із них найзначніша — маршалок. У 1530 році був отриманий титул королівського дворянства. Згодом Міколай Мнішек став бургграфом Краківського замку, мав у Польщі великі володіння, а з 1551 року йому була призначена щорічна пенсія у 400 злотих — велика на той час сума!

Оскільки він був близьким до короля Сигізмунда-Августа, його діти швидко посіли високі посади. Старший син Ян Мнішек мав університетську освіту, отримав посаду старости, спершу луковського, згодом красноставського.

Його брат Єжи (пізніше стане Юрієм) увійшов у поль­ську історію не лише як батько претендентки на російський престол, але і як близький друг короля Сигізмунда-Августа. Як і Ян, він теж навчався в університеті, потім займав посади коронного кравчого, радомського кастеляна, сандомирського воєводи і старости у кількох областях. Склав навіть родовід сім’ї Мнішеків, у якому «не поскупився» на старовинність свого роду, започаткувавши його — звичайно ж, це була бурхлива фантазія пана Юрія — від Карла Великого та імператора Оттона. Але... Що не напишеш во славу себе, рідного!

Юрій Мнішек брав активну участь у Лівонській війні, штурмував Псков у 1581 році на чолі 200 кінників. На тій війні прославився і повернувся чи не героєм. А маючи численні володіння (та й слава вдатного вояка закрутила йому голову, як і «походження» від Карла Великого та від Оттона), вів розкішне життя, повне гульок та різних пригод. А розкішне життя вимагає і величезних коштів, яких Юрій Мнішек не мав. Проте брав у борг (ходив по магнатах — доки йому довіряли — чи не з простягненою рукою). Тож борги мав постійно — і борги колосальні! І всім був винен: і королю, і своїм дітям та їхнім дружинам, і багатьом-багатьом магнатам. У них він постійно позичав різні — здебільшого значні — суми і потім ламав голову, як їх спекатися. (Борг, як відомо, має ту неприємну особливість, що береш чужі гроші і ненадовго, а віддаєш — принаймні, маєш віддавати — свої і назавжди!) Щодо боргів, то пан воєвода постійно клявся-заприсягався, що неодмінно їх віддасть — ось тільки не відав, де взяти нові тисячі, десятки й сотні тисяч злотих, аби повернути позичене. Тому часто не платив податки і навіть не гребував (а втім, борги змушували) шахраювати. Зрештою, у 1603 році був змушений — борги чи не за горло взяли — продати частину своїх володінь і повернув кредиторам 24 тисячі злотих. Мізер з того, що був винен! Він уже не міг все повернути, а в борг йому — щоб узяти новий і розплатитися ним за старий, — уже ніхто не давав ані злотого. Ось чому пан воєвода, взятий в кільце невиплаченими сумами, покладав великі надії на царевича Дмитрія. Ставши царем — з його, Мнішековою, допомогою, — він посприяє йому розплатитися з кредиторами. (Політичні вигоди — само собою.) Так чи інак, а через свої численні борги пан воєвода вже уникав відвідувати шляхетні зібрання, адже там чи не кожному був щось та винен, — панство дивилося на нього косо.