Валентин Чемерис - Марина — цариця московська

Коли підросла, любила вибиратися з батьком на полювання — одного разу навіть дивилася, як на рогатину брали ведмедя. Жахалася, як він ревів у передсмертних корчах, намагаючись вирвати зі своїх грудей рогатину...

То був бурий карпатський ведмідь, здоровенний! А ще як звівся на задні лапи, то й з добрим дядьком зростом зрівнявся.

Від болю й наруги він так ревів, що в неї аж у вухах позакладало, і вона дуже тоді злякалася.

— Вуйку, вуйку, не дурій, — благали його гайдуки. — Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо... Така тобі випала доленька...

Потім Маринці той ведмідь навіть снитиметься. А приходячи в її сни, людською мовою казатиме: «Ти не бійся мене, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе!» І вона довго полохатиметься при одній згадці про ведмедя та прохатиме пильніше в’їзд до брами пантрувати, аби в замок не проник бува ведмідь... Жахатиметься, мабуть, від отого парадоксального: «Я тобі нічого лихого не вчиню, тіко уб’ю тебе!»

І тоді, як ведмедя убивали, загнавши йому в груди рогатину (вона враз почервоніла, коли ведмідь, захрипівши, почав валитися на бік і мисливці гуртом добивали його), вона так злякалася, здійнявши крик, що всі її заспокоювали, запевняючи, ще «вуйка медоїда вже ніц, немає. Він пішов до своїх ведмежих праотців, у ті Карпати, де прадіди наші спочивають...». А якось гайдук, молодий парубок, як у них, у горян, кажуть, файний леґінь, щось тицяв їй і казав, посміхаючись білозубою посмішкою під чорними вусами: «Заспокойся, панночко графине, ось тобі чічка...»

— Що? — в першу мить на второпала Маринка. — Яка... чі-чічка?

— По-нашому квітка...

І справді той леґінь простягував їй квітку з полонини — їх там!

— Чічка, чічка, наша карпатська чічка, — казав, посміхаючись, чорноокий парубок, стрункий і гарний станом. — Та не проста, а — чарівна. Що панночка графиня забажає, те чічка й виконає...

І заспівав:

— Ой, чічко, ти, сі чічко...

Марина взяла квітку і, чітко вимовляючи слова мови, якою з нею завжди гомоніла її няня Софія, проказала:

— Ой, чічко, ти, сі чічко...

— О, то панночка вже як наша, — захоплено вигукнув парубок (але ж і гарний який, Маринка аж червоніла, як на нього дивилася). — Най будеш ти здорова й щаслива у Карпатах наших, гарна, як сама чічка!

І Маринці здалося, як узяла ту квітку, звану чічкою, що саме тоді вона, хоч і належала до іншого народу, як тамтешній люд, відчула, що це ж і її батьківщина, де вона народилася і під сонцем якої зросла й розквітла... Справді, як ця чічка...

А молодий леґінь, котрий подарував їй чічку, збив крисаню набакир і пішов, наспівуючи сам собі:

І довго-довго Маринці вчувалася пісенька того леґеня, котрий подарував їй чічку.

І вона ще й заздрила невідомій Марічці, яку леґінь любив, а її ще ніхто не любив і ніхто їй так гарно, до сердечного щему не співав...

Бабця Софія аж руками своїми маленькими та сухенькими сплеснула, як побачила в неї карпатську квітку.

— Чічко ти моя, чічко, — ласкаво казала. — Будеш ти й справді здорова і гарна, як наші чічки з полонин...

А ще ж були прийоми, на які звідусіль і навіть з Польщі з’їжджалися ясновельможні гості, і тоді в замку ставало аж тісно від карет. Підрісши, Марина любила бувати на тих прийомах-гульках, на балах, де танцювала й веселилася напропале, часто міняючи плаття. Бувало й по кілька за вечір. Уже починаючи з шістнадцяти літ у неї стільки було платтів, що й з ліку збивалася, коли заходжувалася їх рахувати. Щодень по кілька разів перевдягалася — стрункенька, гарненька, будь-яке платтячко було їй до лиця, тож і любила часто вбиратися і дефілювати двором замку в оточенні виховательок та подруг...

Тільки замкового підземелля, льохів його страшних змалку боялася — там, казали, темно, вогко, повно жаб і вужів. Брр!!! Лякалася навіть до окованих залізом дверей, що вели до підземелля, близько підходити. Часто в замок кінні гайдуки та жовніри приганяли селян із старостинських маєстатностей і зачиняли їх у тих жахливих льохах. (Батько казав: то — лотри, вони погано працювали, були лінивим бидлом, пся крев, яке потребує добрих нагаїв!) Їх часто й пороли різками та нагаями біля кордегарні, а потім відпускали. Щоб швидко пригнати нових, і все повторювалося, і в підземеллі замку завжди хтось мордувався, тож там, казали, чути було стогони — навіть тоді, коли в підземеллі нікого й не було...