Валентин Чемерис - Марина — цариця московська

Такою покірною дочкою свого батька вона була й тоді, в Самборі, коли невідь-звідки взявшись у їхньому замку з’явився (не з неба ж він упав) царевич Дмитрій, якого дехто вже тоді величав збіглим монахом-розстригою. (Розстригою на Русі з давніх-давен називали служителів релігійного культу, позбавлених духовного сану, або ченців, позбавлених монашества, — саме таким і був Григорій Отреп’єв до своєї з’яви в Самборі. Хоча в принципі його ніхто не розстригав, він сам, кинувши своє монашество, перебіг у Литву, а потім і в Польщу — себто розстригся. Але в народі за ним назавжди закріпилося оте зневажливе: розстрига!)

«Де-не-десь, у якімось царстві, жив собі цар та цариця, а в них були три сини, як соколи... Дійшли літ, — час їм женитись...»

І подалися вони шукати собі царівен...

От і вона чекала такого парубка-царевича, який приб’ється в пошуках жони до них у Самбір і візьме її собі за царицю. А чого? У казках все можливе, у казках навіть жаба і та царицею стала...

Казка так і називається: «Царівна-жаба». Їй бабуся Софія розказувала.

І ще бабуся Софія — а вона була з місцевих — знала, як це робиться.

— Був у царя син. Захотів він женитися. Ходить сумний, а цар питає:

— Чого ти, синку, такий сумний?

— Женитися хочу.

— То женись.

— А дозволиш взяти, кого я схочу?

— Дозволю.

— То я піду, пошукаю собі жінку...

Так їй бабця Софія розказувала (батько, правда, гнівався, аби хлопка не морочила Марині голову своїми хлопськими казками, — не того Марина роду-народу! І навіть вдавався до своєї крутої панської лайки, що незмінно починалася згадкою про якогось пса — «Пся крев!..»).

— Не буду, не буду хлопських казок розказувати панночці ясновельможній, бо ж вона роду не простого, а панського. Тому й не буду, — клялася та божилася бабця Софія, а тільки вони залишалися удвох, Маринка й прохала бабусю:

— Заспівай мені пісню...

— Дак пісні ж у мене прості, як батечко твій каже, хлопські. А ти ж панського роду...

— А ти просту і заспівай.

Бабцю Софію двічі не треба було просити (та ще пісень співати, а знала вона їх та знала!).

Марина захоплено ляскала в долоні, так їй подобалась ця пісня хлопська. А бабуся Софія — рада старатися:

І Маринка, не втримавшись (пісню вона вже знала), підхоплювала й собі, і її дзвінкий голос покривав постарілий і вже чи не вилинялий голос няньки:

Співаючи, Марина потай заздрила якійсь Марусі, адже сама вона ніколи по воду не ходила (ясновельможна ж пані!) і вже напевне ніколи й не піде — який жаль. І жаль був ще й від того, що ніякий хлопець їй не співав (ясновельможна ж панійка!), як той Іванко своїй Марусі... То де ж її Іванко, — а в кожної дівчини мусить бути свій, єдиний у світі Іванко, — високий та стрункий, — і він неодмінно мусить прийти до своєї дівчини, до Маринки, і отак заспівати їй: «Люблю я твою вроду...».

От вона малою (та вже й піддівком) чекала — прийде до неї (на коні воронім прилетить) у Самбір царевич: агов, пані Марино, я царевич такий-то, такого-то царя син, хочу тебе взяти собі за жінку, адже дуже люблю дивитися на твою вроду. Та ще як ти несеш воду... Підеш за мене, як я царем стану після свого батенька, а тоді й ти царицею станеш...

— Піду, піду, — скаже вона йому без затримки, бо гарний царевич до неї прийде (як бабуся Софія каже на своїй хлопській мові: файний леґінь). Тож чекала. У Самбірському замку. Царевича свого. Який на її глибоке переконання мав таки з’явитися. Треба було лише чекати його. А чекаючи, потихеньку зростати, вродою наливатися, аж доки й не надійде пора дівоцтва. То де мій царевич? Файний леґінь. Чому бариться?

Батько лише весело гмикав: нащо, питав, тобі царевич? Та й де він візьметься? Та й у кожного царевича вже неодмінно є своя царівна. А ти — дай тільки строк — вийдеш за графа. Ми, Мнішеки, графи, то й зять у нас має бути графом. Тож і не треба вище себе стрибати.

А вона вперто чекала царевича.

Чекала, чекала, чекала, сама посміюючись зі своїх дитячих мрій, — і таки дочекалася.

На свою голову.

Самбірський замок, зазначають історики й краєзнавці, є відомим в українській історії... Ні, ні, не великими — чи будь-якими — баталіями біля своїх стін (яких там ніколи й не було), а тим, що саме тут самбірський староста Юрій (Єжи) Мнішек прийняв збіглого російського монаха Григорія Отреп’єва, який видавав себе за сина московського царя Івана Грозного (а раптом він ним і був насправді — хто тепер достеменно скаже?) — Дмитрія. В історії відомий, як Лжедмитрій І. Юрій Мнішек, пан староста самбірський і воєвода сандомирський, пообіцяв самозванцю допомогти, але за це забаг одружити його зі своєю донькою Мариною...