Наталія Гурницька - Багряний колір вічності

Чим Павло припав їй до серця на тих уродинах, Ірена й досі не розуміла. Не був аж надто вродливим. Доволі високий і худорлявий, зі світло-русим волоссям та з бурштинового кольору очима, він не лише не мав яскравої зовнішності, але й не сипав жартами, дотепами чи компліментами в товаристві, не розповідав веселих історій, та й узагалі на людях більше слухав, аніж говорив. Зазвичай тримався доволі відсторонено і був не просто малослівним, а взагалі мовчазним. Перше враження Ірени про нього виявилося правильним: він стовідсотковий мовчун. Проте попри мовчазність та не вельми яскраву зовнішність було в ньому щось таке справжнє, щире та непідробне, що не просто подобалося їй, але буквально заворожувало.

Коли в людині нема аж з надлишком зовнішнього та галасливого, то мимоволі починаєш придивлятися до суті. Такими справжніми та надійними бувають дуже прості речі: почуття обов’язку, любов, чесність, дружба, порядність, небажання брехати та кривдити інших, милосердя, доброзичливість, працьовитість… Банальні, звиклі речі, проте саме в їхній простоті та звичайності прихована найбільша глибина і сенс. Зрештою, всі найважливіші в житті речі насправді дуже прості, зрозумілі та банальні: без вивертів, зайвого шумовиння, пустих балачок і мішури слів. Добро, моральність, щирі порухи душі, правдива віра чи мужність – усе це не потребує вбирання в одежу клоуна чи в пір’я папуги.

У момент, коли Ірена зустріла Павла, вона так чітко і так ясно все це відчула, ніби це знання завжди було з нею. Напевно, саме тому мимоволі потягнулася серцем до цього хлопця. Він теж був дуже справжнім та надійним. Таким, як хліб чи земля, повітря або ж вода. Їх не надто помічаєш, не завжди цінуєш так, як вони того варті насправді, проте, якщо втрачаєш, жити далі вже не можеш.

Бачилася з Павлом дедалі частіше. Спочатку він прийшов до них під будинок відразу на наступний день по уродинах. Потім ще раз увечері, тоді ще. Згодом почав проводжати її додому після забав, на які вони тепер завжди ходили разом, потім чекав її біля гімназії та йшов поряд з нею аж до її будинку На Байках. Далі почав запрошувати Ірену на справжні побачення. Розважність придивляння одне до одного та нерішучість перших натяків майже одразу переросла у взаємне кохання. А ще через деякий час Ірена почала бачитися з Павлом ледь не щодня. Незмінно ввічливий, делікатний, звично неговіркий, він, проте, з першого дня знайомства дивився на неї захопленим поглядом і навіть не приховував, що вона йому подобається.

Ірена купалася в його німому захопленні і розуміла, що й сама закохалася в Павла так сильно, що, здається, і дихати чи рухатися без нього не годна. Можливо, просто прийшов її час кохати, а може, сила її любові була такою сильною саме тому, що вони з Павлом неймовірно пасували одне одному.

Кохання застувало їм увесь світ, і Ірена навіть не намагалася опиратися цьому почуттю. Зрештою, у стосунках жінка зазвичай віддзеркалює ставлення до неї чоловіка, а Павло ставився до неї саме так, як вона собі то вимріяла давно. Любив, шкодував, намагався допомагати і ніколи не старався підпорядкувати чи зламати її волю. Ірена завжди відчувала себе рівною йому. Усе ж таки добре, що безправне становище жінки залишилося в минулому столітті. Зараз і ходити по вулиці могла вільно, і навчалася в гімназії, і готувалася піти на науку в Політехніку. Дасть Бог, опанує професію і зможе колись сама себе утримувати. Сидіти на шиї в батьків до скону віку їй аж ніяк не хотілося. Зрештою, навіть якщо вийде заміж, то завжди матиме якусь професію та хліб у руках.

Ірена й не помітила, як весну заступило спекотне літо. Прохолодні вечори змінилися теплими, відцвіли плодові дерева, розквітли флокси та троянди, а небо було таким голубим та безхмарним, що здавалося бездонним. Кохання між нею та Павлом лише міцніло. Обоє якось одразу й назавжди зрозуміли, що між ними не просто симпатія чи захоплення, а справжня любов. Нехай трохи наївна, незріла, проте дуже щира і сильна. Кинулися в неї, як у вир. Нове, незнане досі почуття п’янило обох, дурманило голову і здавалося чимось винятковим. Таким, якого ніхто не відчував до них і ніхто й ніколи не відчуватиме після них. Вперше кохали і щиро вірили у незмінність та вічність цього почуття. Сонце світило тільки для них, тільки для них цвіли квіти, зеленіла трава, падав дощ, збігав до завершення день і наставав вечір. Коли ж опинялися наодинці, то зовсім не почувалися самотніми, а лише самодостатніми. Усе відбувалося саме так, як Ірена собі вимріяла. Іноді таке беззаперечне щастя навіть лякало її.