Наталія Гурницька - Багряний колір вічності

– І як пан… – вона зловила на собі ще один його допитливий, проте зовсім не надокучливий погляд, і ледь не збилася з думки. – То як, кажете, ви називаєтеся?

Хлопець стиха розсміявся.

– Павло, панно… Я називаюся Павло. А панна як називається?

– Ірена, – відповіла вона і ще уважніше придивилася до нього. – Колежанки чи мамця інколи ще називають мене Ірцьою. Але я того не люблю.

– Тоді я називатиму вас лише Іреною, – Павло дуже уважно і вже зовсім не усміхаючись подивився їй в очі. – У вас гарне ім’я. Моя небіжчиця мама теж так називалася. Така ж красуня була, як і панна.

Ірена мимоволі зніяковіла, але Павло якось цілком органічно та невимушено знов усміхнувся їй:

– Я студіюю в Політехніці. На сухопутній та водній інженерії. Через рік закінчу науку і зможу знайти добру працю, – він глянув на Ірену дуже серйозно та уважно. – Напевно, панні таке не дуже цікаво слухати. То технічне.

– Чому ж? – Ірена теж придивилася до співрозмовника. – Я сподіваюся вчитися на художньому відділенні в Політехніці. Властиво то трохи інше, але… До речі, як ви сюди потрапили? Досі я жодного разу пана тут не бачила.

– Випадково, панно Ірено. Моя кузина Неля сказала, що на уродинах бракуватиме партнерів до танцю, і… привела мене сюди.

Ірена здвигнула плечима і скептично поморщила носик.

– Щось я не бачила, щоби пан сильно вальсував сьогодні. Не маєте таланту до танців?

Павло усміхнувся.

– Ані на грам. Просто не хотілося сидіти вдома, і я пішов на уродини, щоб трохи розвіятися. А Неля й не знала, вмію чи не вмію я танцювати. Тепер дуже злоститься на мене. Он стоїть там у куточку і сердиться на мене.

Ірена кинула швидкий погляд на дівчину, на яку вказав Павло, і тихенько розсміялася:

– Нелю розумію… І що? Панові хоч вдалося трохи розвіятися?

– Навіть ліпше, аніж сподівався.

– Навіть так, – Ірена поправила пасмо русявого волосся, яке впало їй на очі. – А я на всіх забавах люблю танцювати. Властиво, зараз теж збираюся це зробити. Я сюди прийшла бавитися, а не нудитися, як пан то робить зараз.

Вона рішуче і навіть досить провокаційно розвернулася та ступила крок убік. З грамофона звучало її улюблене танго «Tо ostatnia niedziela» Мечислава Фоґґа [12] Мечислав Фоґґ (справжнє прізвище Фоґель) (1903–1990) – популярний польський естрадний співак. Найвідоміша пісня в його виконанні – «Ta ostatnia niedziela» (1935 рік). , і вона аж ніяк не збиралася стояти та просто слухати цю пісню. Тим більше, що її ще раніше запрошував до танцю брат уродинниці Місько. У той момент вона ані не відмовила йому, ані не погодилася на пропозицію танцю. Зараз треба просто підійти до Міська і…

– Ірено, зачекайте, – Павло вмить заступив їй дорогу. – Я здібний учень. Якщо вже стрінув таку гарну вчительку, то дам собі раду навіть з танцями.

Вона зупинилася.

– І звідки така певність? – вона скептично озирнула Павла з ніг до голови. Не надто зграбний, проте налаштований рішуче. Хто знає. Може, щось і вийде?

Вона декілька секунд вагалася, тоді рішуче підняла голову і сміливо глянула просто у вічі хлопцеві:

– А, знаєте, ми можемо спробувати. Але в тій же ж хвилі. Доки моя улюблена пісня не закінчилася. Скажіть, а ви дійсно дасте раду з танго?

Павло не відвів погляду, лише обережно взяв її за руку.

– Думаєте, що я цілковитий нездара та штубак [13] Штубак – зневажливе прізвисько учнів нищих класів, нерозумний і не надто кмітливий учень. ? Я ж сказав, що здібний учень. Особливо ж якщо вчителька файна.

Ірена трохи нервово розсміялася, але руку не відібрала.

– Ні, пан не штубак. Думаю, що ви романсуєте собі зі мною. Це сміливо, але… Добре. Ви матимете відвагу і на танець.

– А якщо повірю, що ви дозволяєте мені романсувати з вами? – запитав Павло. – Ви ж не проти такого?

Ірена якось непевно глянула на нього.

– Пан має свобідну волю. Я не бороню.

– Тоді прошу панну до танцю.

Павло галантно нахилив голову, запрошуючи дівчину до танцю, а тоді, не даючи опам’ятатись, одразу ж повів до місця, де зараз танцювали три пари.

– А ви маєте правдиву відвагу, Павле, – Ірена озирнула хлопця ще одним зацікавленим поглядом. – Спробуйте повести в танці. Тут просто треба вловити ритм і втрапити в такт. Я допоможу. – Вона суворо звела брови. – Попереджаю. Мусите дуже уважно слухати музику.

Звичайно ж, що того вечора з танго у них не склалося. Склалося інше: зародилося перша, ще доволі невинна і безпосередня симпатія.

Павло провів її додому, а їй усю дорогу було так гарно і так вільно з ним, ніби вони запізналися не того вечора, а десь у глибокому дитинстві. Говорили про все на світі, сміялись і не соромилися того, що вперше отак вільно йдуть поряд. Цілком байдуже було навіть те, що їх могли побачити разом її сусіди чи знайомі родини. Нічний Львів лагідно огортав їх своїми обіймами, і вони плили у просторі теплих повітряних хвиль та власних затишних відчуттів.