Наталія Гурницька - Багряний колір вічності

Ірена була наймолодшою з чотирьох дітей у родині. Можливо, трохи пізньою, але все одно дуже бажаною дитиною. В родині були самі хлопці, а батьки завжди хотіли дівчинку, і тому, коли народилася Ірена, вони не лише неймовірно зраділи її появі, а й уже незабаром дівчинка стала загальною улюбленицею. Окрім того, їй пощастило народитись у доволі затишну епоху між двома світовими війнами, а тому дитинство її минуло у доброзичливій і спокійній атмосфері життя типової міщанської сім’ї: без великих потрясінь, трагедій чи проблем. Від початку століття родина мешкала на вулиці Набєляка [8] Вул. Набєляка – теперішня вул. Котляревського. У місцевості На Байках (зараз Франківський район Львова). в гарному, сучасному та просторому помешканні на другому поверсі великої кам’яниці. Тато Ірени вдало провадив господарські справи в успадкованій від батьків фабриці шкіряної галантереї поблизу Грибовичів, навіть купив для родини невеличку віллу в Гребенові [9] Гребенів – село поблизу Сколе в Карпатах. Гребенів розвинувся в 20–30-х роках XX ст., коли на базі місцевих мінеральних вод заснували курорт. Село прикрасили котеджі відпочивальників, було впорядковано лісові насадження й обладнано пляжі. . Там родина відпочивала влітку. Сім’я Ірени взагалі жила досить заможно, проте помірковано. Особливих розкошів не було, статки понад міру не нагромаджували, а дітей не балували. Тато не лише багато працював сам, але й навчив цього дітей. Кожен, окрім навчання, мав ще й обов’язки по дому та допомагав батькові і мамі, як міг, хотів чи мав до того вміння. Тато, щоправда, був доволі суворою, категоричною та важкою за характером людиною, проте діти не лише побоювалися його, але й поважали і по-своєму любили. Як йому це вдавалося, Ірена й досі не розуміла. У дитинстві їм усім добряче перепадало від тата на горіхи. Сама не раз гірко плакала від образи та жалю до нього. Можливо, це зараз, на віддалі років, усе виглядає кращим, аніж було насправді. Людині взагалі властиво ідеалізувати минуле й забувати погане. Особливо ж на схилку літ. Але, хай там що, а всі в родині почувалися за ним як за кам’яною стіною. Діти були любленими, мама задоволеною, і кожен мав ясне відчуття, що їхня родина належить до щасливої та всіма шанованої.

При згадці про батька Ірена мимоволі всміхнулася. Тато, як бачив, що хтось із дітей присів хоча б на хвилинку і нічого не робить, казав: «Візьми кусок хліба та їж. Тільки щоб мені не сидів без діла». З дитинства їх усіх навчили, що нічого не дається просто так, не падає з неба само, не з’являється нізвідки, а заможне життя може коли-небудь закінчитись – і тоді кожному доведеться виживати та самим починати все від початку. Доля не обов’язково обдаровує людину за заслуги та добро. Іноді вона буває вкрай несправедливою та жорстокою без будь-яких на те причин. Не ламається і виживає лише той, хто вміє працювати, не розмінюється на скиглення та жалість до себе, знає чого хоче, має силу волі, залишається порядною людиною та вміє зосередитися на найголовнішому. Саме тому тато, напевно, і запровадив удома жорстку дисципліну. Просто так без причини нікого не обдаровував, не особливо полегшував усім життя, а мама хоч і мала куховарку та служницю, але навчила Ірену всім хатнім роботам і взагалі всьому тому, що повинна вміти жінка, яка належить до найбідніших станів. Тоді ці настанови та навчання здавалися маленькій Ірені зайвими. Вони ніколи не бідували, справи на фабриці йшли вгору, а життя не обіцяло жодних неприємних подій чи нещасть. Це потім виявилося, що таке виховання допоможе Ірені вижити у найтяжчі моменти життя. Наразі ж росла оточена любов’ю, турботою родини та відчувала, що найближчі люди її не зрадять, завжди підтримають і просто будуть поряд. Щоби почуватися затишно, дитині більшого й не треба.

Особливо ж близькою Ірена була з мамою. Можливо, тому, що росла не лише пізньою дитиною, але й єдиною дівчинкою в родині. Мама завжди мріяла про доньку і тепер, коли та з’явилася, могла повністю присвятити себе їй. Вчила музиці, багато читала з нею книжок, викладала їй живопис та рисунок, всюди водила з собою і взагалі намагалася навчити Ірену всього того, що знала та вміла сама. В юності мама малювала доволі непогані пейзажі, грала на фортепіано і з найкращими оцінками закінчила жіночу гімназію. Навіть почала готуватися до навчання у Варшаві, втім, коли вийшла заміж, покинула все це й цілком присвятила себе дітям та родині. Жертовність звична для жінки того часу і як належне прийнята абсолютно всіма. Свідомо чи й не дуже, але тоді дуже чітко розуміли, що все вивчене, створене, здобуте жінкою не зникає в нікуди, не нехтується і не пропадає намарно. Воно просто не реалізовується назовні, а залишається в родині: втілюється в атмосферу дружніх сімейних стосунків, у свідоме дотримання традицій, у вміння виховати дітей хорошими людьми і в те, як саме ці діти знайдуть своє призначення в житті, як реалізуються та чи зуміють у найважчих випробуваннях зостатися собою.