Наталія Гурницька - Багряний колір вічності

Так неймовірно природно та без жодних зусиль зблизилися, що потім навіть самі дивувалися з цього. Наразі ж, у момент зустрічі, навіть не замислювалися над тим, що може бути якось інакше. В юності взагалі все відбувається так легко і так просто, що й не помічаєш, коли, що та як стається. Просто живеш і дихаєш на повні груди.

Павло зупинився поряд невеличкого плодового саду біля однієї з затишних віллочок На Байках [14] На Байках, або Новий Світ – місцевість, обмежена з півдня залізничною колією на Кульпарків, із заходу – вулицею Героїв УПА, зі сходу – Княгині Ольги та Сахарова, з півночі – Бандери. З кінця ХІХ – початку ХХ ст. Новий Світ – елітний район Львова. У 1920–1930-х роках район став популярним для будівництва вілл. У польський період місцевість була виділена в окрему дільницю Новий Світ. .

– Ірено, ми… – уперше об’єднав себе та її в єдине ціле. – Ми майже прийшли, але мені не хочеться прощатися з вами. Ще поговоримо… трохи?

Вона усміхнулася самими лише кутиками вуст і притулилася плечима до огорожі.

– Так… трохи ще поговоримо, – відчувала, як їй чогось робиться ніяково і водночас дуже гарно та млосно на душі. – Але не довго. Лише десять хвилин. Мене мама вдома чекає.

Павло озирнув її тендітну постать у світлій, вже зовсім літній сукні. Така ніжна, делікатна та вишукана панна. Як артистка з кіно. Великі ясно-зелені очі, м’які русяві кучері, витончений профіль, модний капелюшок, білі плетені рукавички на маленьких майже дитячих ручках і зграбні ніжки в делікатних черевичках. Немов панна з рекламної знимки. Вона дуже жіночна й маленька. Насилу дістає йому до плеча. А щоб досягнути до її уст, мав би дуже низько нахилитися.

Він озирнув її ще раз. Ні, не можна навіть думати про таке. Вона геть невинна панна.

Обережно перехопивши той його погляд, Ірена щось у ньому прочитала таке, що примусило її ледь почервоніти.

– Пан, здається, забувся… Мені взагалі повертатися додому треба. Та й зимно вже на вулиці.

Звук її голосу примусив Павла отямитися. Він мимоволі відвів очі від її напірозтулених у німому здивуванні уст і глянув кудись в кінець вулиці. Який же ж він дурень. Таку дівчину навіть подумки не можна ображати вільністю.

Він зняв маринарку й обережно накинув Ірені на плечі.

– Перепрошую панну. Я давно мав би це зробити. Так буде тепліше. Вечори наразі ще дійсно зимні.

Ірена вдячно всміхнулася йому. Трохи злукавила щойно. Насправді їй зараз так затишно і так гарно, що анітрохи додому повертатися не хочеться. Тільки серце тремтить та завмирає від тепла його маринарки, від доторку сильних рук і від того німого захоплення, яке читається в погляді Павла.

Вона кинула на хлопця зацікавлений погляд з-під опущених вій, вдячно всміхнулася йому й одразу ж ніяково потупила очі.

– Дякую. Я дійсно змерзла. Ви мене порятували.

Легка усмішка гарно окреслених губ знов справила на Павла сильне враження, і щоб відвернути свою увагу від її уст та свого мимовільного хвилювання на їхній порух, він почав розповідати Ірені якусь довгу історію з життя рідного політехнічного, свого друга Славка та їхніх спільних пригод на феріях [15] Ферії – канікули. у далекому Станіславі.

Ірена знов усміхнулася. Майже не вловлювала змісту його слів. Вслухалася в мелодику голосу цього хлопця, в інтонації і ніяк не могла зрозуміти, чому така незвична для неї ситуація видається їй колись давно пережитою та відчутою. Напевно, це їй наснилось. А може, вичитала про таке в якійсь із книжок. Прочитала їх так багато, що деякі вже геть позабувалися.

Ірена кинула на Павла ще один обережний погляд з-під вій. Він доволі високий. З виразними й трохи замисленими очима, зі світлим ледь хвилястим волоссям, риси обличчя нехай і не надто гарні, проте дуже чоловічі і навіть мужні. Навіть його манера промовляти слова їй подобалася і чомусь була знайомою. Ні, безперечно хлопець їй подобається, і на то нема ради.

Ірена спробувала перевести подих. Те, що відчувала та проживала зараз, знову здалося їй знайомим. Ні, неможливо. Це ж уперше. Ніхто й ніколи їй ще не подобався так, як подобався цей хлопець. Та й не зустрічалася вона жодного разу ні з ким серйозно. Навіть не цілувалася. Лише колежанці якось ляпнула, що таки цілувалася з отим сусідським гімназистом, який теж улітку приїздить у Гребенів відпочивати. Насправді ж лише трішки фліртували собі одне з одним та кілька разів танцювали на забаві. Ото й усе. Нащо тоді, питається, так обмовила себе? Сама не розуміла зараз. Просто колежанка розповідає і розповідає про свої амурні перемоги. От їй і ввірвався терпець та захотілося й собі щось таке розказати. На сповіді в церкві вже зізналася про це священику і навіть спокуту відбула.