Наталія Гурницька - Багряний колір вічності

Ірена глибше вдихнула повітря. Майже літня ніч п’янила свіжістю, запахом вологої землі, густого моху й ароматом яблуневих пелюсток. Природа немов завмерла в німому замилуванні на порозі літньої спеки. Тихо, затишно, гарно. Тьмяне місячне світло серпанком огортає світ.

Павло злегенька торкнувся рукою руки Ірени. Ненароком, майже непомітно, а тоді, не відчувши опору, обережно переплів свої пальці з її. Так природно і так просто, ніби інакше й не могло бути.

Далі йшли мовчки, тримаючись за руки, і відчували, що могли б отак іти хоч світ за очі. Тільки б разом і тільки щоб поряд. Усе це взагалі анітрохи не здалося їм дивним.

Павло ще раз зупинився за кілька кроків від кам’яниці, де мешкала Ірена. Якраз під квітучим каштаном. Стояв і просто дивився на Ірену. Навіть не намагався її поцілувати або ж обійняти. Лише обережно гладив маленьку дівочу долоньку, тоді раптом низько нахилив голову і поцілував пальці, які ледь затремтіли від доторку його теплих губ.

Ірена глибше вдихнула повітря і відчула, як від повноти щастя їй на очі навертаються сльози. Не розуміла, що з нею, де вона і чому мало не плаче, але їй було так солодко і так млосно, що мимоволі паморочилося в голові та хотілося, щоб так тривало дуже довго.

Павло підвів голову. Не сказав нічого. Лише так само ніжно та обережно торкнувся пальцями її щоки та стер мокрий слід на щоці.

Вона таки плакала і навіть не помічала цього.

– Ти така гарна… Ірена, Ірена, Іреночка… – Павло ніби пробував на доторк і смак її ім’я. – Якби не пішов сьогодні на уродини, то міг би ніколи тебе й не зустріти.

Вперше звертався до неї на «ти», але це було так природно і так логічно, що Ірена навіть не відчула дискомфорту чи опору. Їй узагалі не вірилося, що вони познайомилися лише декілька годин тому. Здається, зналися одне з одним цілу вічність.

Вона зловила в погляді Павла мимовільне захоплення нею і таке ж гостре відчуття повноти щастя, як у ній самій. Невже це справді відбувається з нею? З ними обома? Боже, невже нарешті справді сталося щось особливе?

Ірена спробувала щось сказати Павлові. Мимовільний порух губ, глибший подих і розуміння, що слова зайві. Їм справді було неймовірно гарно поряд і ще дуже хотілося немов крила широко розкинути руки й полетіти у простір нічного неба.

– Ірцю, це ти? – раптом Ірена почула голос мами, яка саме зараз визирнула з вікна їхнього помешкання і намагалася щось роздивитися в темряві літньої ночі. – Йди вже додому, дитино! З ким ти там стоїш?

Ірена похапцем звільнила руку, одним порухом рамен скинула з плечей маринарку Павла, швиденько віддала її йому й одразу ж на крок відступила від нього.

– Боже, я ж геть забула, що мама наказувала мені не запізнюватися. Хоч би тато вже спав. Він мене вб’є!

Павло заслонив їй дорогу.

– Хочеш, скажу твоїй мамі, що це я тебе затримав, і попрошу вибачення.

Дівчина широко округлила очі.

– Нащо? Боже збав. Тільки гірше зробиш. Стій тут. Я сама з мамою поговорю. Вона в мене хороша. Зрозуміє.

Якось непомітно навіть для самої себе в розмові з Павлом Ірена теж перейшла на «ти».

– Я завтра прийду до тебе, Ірено. – Павло легенько притримав її за лікоть. – Сюди прийду. Під твою кам’яницю. Ввечері прийду. Коли стемніє. Вийдеш до мене?

Ірена зловила погляд Павла, на мить затрималася, щоб покласти свою долоню на його руку, тоді ствердно кивнула і похапцем кинулася до своєї брами. Господи, тільки б мама не вийшла сюди на вулицю і не сварила її при Павлові. Це ж який сором буде. Він вирішить, що вона зовсім мале дівчисько і мама відпускає її лише на декілька годин.

Вдома Ірена так-сяк пояснила мамі де, чому та з ким затрималася. Усіх подробиць, звичайно ж, їй не розповіла, проте по маминій реакції і по тому, що вона взагалі її не сварила, зрозуміла, що мама здогадується, що саме відбувається з її донькою. Ну й нехай. Може, й добре. Якщо не сварить, то саме так і має бути в її житті.

Десь на рівні підсвідомості Ірена саме цього вечора вперше зрозуміла, що зараз із нею відбувається щось дуже особливе, інтимне, світле і таке, що буде з нею крізь роки життя та всі випробування. Треба запам’ятати собі це. Щоб випити до денця.

Павло був на чотири роки старшим за Ірену, та й виглядав значно поважніше, аніж вона, проте, як виявилося згодом, вони з ним мали багато спільних друзів. Враховуючи всі обставини, уже давно мали б познайомитися, але чомусь досі навіть не бачилися. Доля немов вичікувала на слушний момент або ж навмисно готувала саме таку зустріч, як була в них у той весняний теплий вечір.