Наталія Гурницька - Багряний колір вічності

– Злий ти все ж таки чоловік, і геть нездала [19] Нездалий – нікчемний, поганий. у тебе пропозиція, – очі її продовжували світилися веселим блиском. – От ображуся на тебе, розвернуся та піду геть. І що тоді робитимеш зі своїм сюрпризом?

Павло озирнув Ірену з ніг до голови.

– Образишся і саме тоді ніц не матимеш. Жодного сюрпризу. Тобі того треба? Зачекай трохи. Дивися, яка гарна погода сьогодні. Хочу зробити тобі ще одну приємність.

Ірена зацікавлено глянула на Павла, тоді знов сперлася на його руку та пішла поряд.

– Добре, я потерплю. Але не довго. Не далі, ніж копець [20] Копець Люблінської унії – штучний пагорб, насипаний у 1869–1906 рр. на верхівці Замкової гори у Львові, названий на честь 300-річчя Люблінської унії. Завдяки копцю висота Замкової гори збільшилася до 413 м над рівнем моря. На вершині копця міститься оглядовий майданчик, звідки відкривається панорама міста. Високого Замку.

– Домовилися. Далі й не треба. Показав би той сюрприз тут, але не хочу посеред вулиці щось тобі дарувати. Публíку лише робити для сусідів.

Ірена кинула на Павла напівлукавий погляд.

– Знаєш, а правильно. Потім пані Юзя чи пані Базя мамі жалітимуться. Скажуть, що ти даруєш мені якісь подарунки і що я непристойно поводжуся. Мені то треба. Вони безвилазно на своїх бальконах сидять і за всіма обсервують [21] Обсервувати – спостерігати. , щоб потім обмовити на рівному місці.

– А бачиш. А ти мене не слухаєшся.

Ірена весело розсміялася і більше не сперечалася.

Уже за годину вони з Павлом неквапно йшли нижньою алеєю Високого Замку вгору. Щасливі вже навіть з того, що матимуть ще один літній день разом, що світить сонце і що співають пташки. Радісно усміхалися одне одному, перемовлялися, іноді зупинялися, щоб зловити погляд один одного, а тоді самі з себе кепкували, знову сміялися і йшли далі. Закохані, щасливі, упевнені в тому, що попереду в них ще багато любові, щастя і таке довге життя поряд одне з одним, що просто божевілля не вважати це безміром.

Павло зупинився на бічній алеї. Там, де було трохи менше матусь із дітьми та людей, які просто прогулювалися парком для власного задоволення.

– Дивися, що я для тебе маю, – Павло дістав зі внутрішньої кишені маринарки невеличку продовгувату коробочку і простягнув Ірені. – Це мій подарунок тобі. Колись мама сказала, що я зможу подарувати це дівчині, яка мені дуже сильно сподобається.

– Що це? – Ірена невпевнено взяла в руки подарунок і підвело ясно-зелені очі на Павла. – Я… Напевно, я навіть не знаю, що сказати.

– Просто подивися і скажи, чи тобі подобається.

Ірена обережно відкрила коробочку, дістала з неї старовинне коралове намисто і знов підвела очі на Павла.

– Я не можу прийняти від тебе такий дорогий подарунок.

Павло спохмурнів.

– І даремно. Я тобі їх дарую від щирого серця. Хочу, щоб саме ти носила мамині коралі. І, знаєш, я дуже серйозно це обдумав.

Він обережно взяв з рук Ірени коралі, допоміг їй защепнути замочок на шиї.

Торкався її шиї дуже делікатно, лише кінчиками пальців, немов боячись. Тільки не злякати, не насторожити, не примусити мимоволі відштовхнути його подарунок.

– Мамі б сподобалося, що я дарую їх саме тобі. Носи їх. Вони такі ж особливі, як і ти сама.

Ірена дуже серйозно і довго дивилася знизу вверх просто в очі Павла. Врешті її губи рухнулися.

– Я розумію, що це особливий подарунок. Дуже особливий, – вона торкнулася пальцями нижньої низки коралів, пробіглася червоною вервечкою намистинок вгору, накрила долонькою всі п’ять низок коралів і легенько притиснула їх до себе. – Я носитиму їх. Дякую тобі.

– Напевно, затяжкі для тебе? – Павло уважно придивився до коралів, які наділа Ірена. Червоні важкі намистинки дуже чітко вирізнялися на білій тканині її літньої сукні й охоплювали ніжну шию дівчини так щільно, що здавалося, ніби вони тягнуть її додолу. – Хочеш, я заховаю коралі в кишеню? Ввечері віддам їх тобі знову. Важко цілий день ходити з такою вагою на шиї.

– Та ні, не важко, – Ірена заперечно хитнула головою. – Жінки ще й не такі незручності терплять заради краси. Просто до цієї сукні червоні коралі геть не пасують. Тут крій новомодний, а намисто старовинне. Ці коралі підходитимуть до народного строю. Маю гарний косівський. Теж старовинний. Мама мені купила, як у Карпатах відпочивали минулого року. Вдягну з цими коралями на якийсь із концертів у гімназії.

Вона розщепнула замочок коралів і, обережно притримуючи їх долонею, щоб не впали, зняла та передала їх хлопцеві.