Наталія Гурницька - Багряний колір вічності

Ірена якийсь час помовчала, придивляючись до знимки, тоді продовжила.

– Мама дуже любила свою бабцю. Зрештою, тато теж кажуть, що в мами з бабцею не лише ім’я Анна однакове, але й характер та зовнішність подібні… Але я сама нічого про це сказати не можу. Коли я народилася, прабабці вже не було з нами. Я лише на знимках її бачила і чула родинні легенди про неї. Може, тому в мене до неї особливий сентимент, – Ірена перегорнула сторінку альбому. – Отак дивлюся на її знимки, і здається мені, що я її знаю від народження. Дивися, тут ще три її знимки є. Вона на них навіть молодша, аніж на тій першій.

Павло схилився над альбомом нижче. Якийсь час роздивлявся світлини прабабці Ірени Анни, тоді підвів голову.

– Ти теж на свою прабабцю схожа. Тільки очі ясніші маєш. А риси обличчя такі ж делікатні, як у неї. Та й волосся таке ж гарне. А ще ти така ж тоненька в стані, як вона. І зграбна така ж.

Ірена всміхнулась і мимовільним рухом поправила зачіску.

– Скажеш щось таке, – вона придивилася до світлин прабабусі Анни уважніше. – Але якщо ти так бачиш мене, то нехай. Усі кажуть, що вона була красунею. Тільки в них з прадідусем Адамом тридцять років різниці у віці було. Він був шляхтичем, дуже заможним, з гарного дому, але помер, коли прабабуся ще зовсім молодою була. Залишив її з дітьми. Троє чи п’ятеро. Щось тепер навіть і не пригадаю, скільки там дітей було. В нього то був навіть не перший шлюб. Я чула від бабці Ельжбети, що її мама, а моя прабабця Анна, простого роду була. Ще й бідна. І начебто сирота. Її цьоця виховувала, але потім, здається, вигнала за якусь провину з дому.

Ірена обережно розгладила старе фото.

– Але по знимці того й не скажеш. Постава і погляд у прабабусі Анни такі, немов вона уроджена шляхтянка.

Павло теж глянув на світлину.

– Певно, її примусово видали заміж за твого прадіда Адама. Кажуть, у ті давні часи часто таке робили. Сама подумай, у них була така величезна різниця в віці. Як молода дівчина могла добровільно взяти шлюб з аж таким старшим чоловіком? Або за гроші пішла, або насильно.

– Багато ти знаєш, – Ірена замислено торкнулася рукою однієї зі світлин своєї прабабусі, окреслила коло довкола її обличчя, ніби стерла слід часу зі знимки. – Не насильно. Там гарна любов була. В дитинстві я випадково підслухала розмову бабці Ельжбети з мамою. Вони думали, що я сплю, а я лише прикидалася сонною. Бабця випоминала моїй мамі, що дозволила їй на шлюб з татом лише тому, що в родині дуже поважно трактують любов між подружжям. Навіть якщо не однієї нації чоловік та жінка, перешкод не чинять. А в прабабці Анни з прадідусем Адамом ще й якась особливо скандальна історія любові була. Здається, дитина народилася ще до шлюбу. Не подивуюся, якщо та дитина – то й є моя бабця Ельжбета. Але ти мені дивися… – Ірена суворо звела брови та виразно глянула на Павла. – Мене перед нею не викрий. Я того тобі не казала. І взагалі я в дитинстві дуже міцно спала та нічого не чула.

Павло жартівливо притягнув Ірену до себе.

– Хіба викуп за мовчання мені заплатиш.

– Який ще викуп? Що за шантаж?

– Такий, який сам собі оберу, викуп, – він майже на мус повернув її голову до себе, нахилився і поцілував Ірену в губи. – Отакий солодкий викуп.

Ірена вдавано сердито відштовхнула його від себе.

– Та ну тебе. А якби хтось сюди зайшов? Що мамця подумає про мене? Та й про тебе теж.

– Але ж не зайшов ніхто. Не злосться на мене! Тобі не пасує.

Ірена сердито надула губи і перебільшено суворо глянула на Павла.

– От не буду більше знимки тобі показувати, – вона демонстративно згорнула альбом і поклала його на стіл. – Узагалі ніколи не показуватиму. Навіть не проси мене більше.

Павло спокійно взяв альбом зі столу сам, знову поклав його на коліна і розгорнув на іншій сторінці.

– Було б за що злоститися. Чим тобі власна родина завинила?

– Не родина, а ти. До чого тут родина?

– А може, їм там приємно, що ти мені про них розказуєш. Наші рідні живуть з нами доти, доки ми про них пам’ятаємо та говоримо.

Ірена уважно глянула Павлові в очі.

– Знаєш, тут ти напевно правий, – вона потягнула альбом ближче до себе і перегорнула сторінку. – Але все одно я на тебе злощуся. Ти мені зіпсуєш репутацію своїми поцілунками.

– Не зіпсую. Я хочу, щоб ми заручилися. Восени прийду до твоїх батьків просити твоєї руки офіційно. Тільки гарний перстень тобі куплю. Тобі який подобається?

Ірена підвела голову, глянула на Павла. Певно – жартує.

Вона ще раз глянула на нього, проте не вловила в його погляді ані натяку на жарт і від подиву аж рот привідкрила.