Наталія Гурницька - Багряний колір вічності

Пообідня спека, жар губ, солодке запаморочення в голові, розімлілі від спеки тіла і бажання спраглих до кохання вуст. Нікого й нічого поза ними та їхніми почуттями.

Літня гроза ледь не застала Ірену з Павлом ще на Високому Замку, вже поверталися додому з Кайзервальду та від Лисої гори. Помітили негоду лише тоді, коли зірвався сильний вітер і на землю впали перші важкі краплі дощу. Спочатку просто йшли швидким кроком униз, потім узялися за руки і побігли чимдуж, проте доки добігли до крайніх будинків Левової вулиці [22] Левова вулиця – стара назва вул. Князя Лева. Сучасна назва з 1950 року. , дощ уже періщив як з відра, а вони змокли до останньої нитки.

Заховалися від грози за брамою однієї з кам’яниць і знову цілувалися.

Цілувалися до знемоги, до шалу, до забуття, до непам’ятання самих себе. І байдуже, що світ перед очима стікав шаленими дощовими потоками донизу, шумів вітром, ламався гілками дерев, опадав збитим листям додолу і обвалювався над їхніми головами ударами грому. Симфонія грози гармонійно поєднувалася з мелодією дощу та кохання, звучала музикою вічності для них одних і затихала разом звуками грому та шумом зливи.

Густе вино спогадів, спекотне довоєнне літо та солодко-терпкий смак багряних суниць на губах. Усе це міцно вкарбувалося в пам’ять Ірени. Так міцно, що й зараз здається, ніби було зовсім нещодавно.

Чи була ще колись такою ж щасливою, як тоді? Хтозна. Іноді людина не знає відповіді на зовсім прості запитання. Принаймні у підсвідомості Ірени любов, поцілунки, суниці, дощ, жарке міжвоєнне літо та Львів міцно переплелися між собою і навічно залишилися в пам’яті щастям.

Бачилися з Павлом майже кожного дня. Разом ходили в гості, на мистецькі виставки, прем’єри вистав, на фестини і просто на уродини до друзів чи на прогулянки містом. Ірена офіційно познайомила Павла з татом, мамою та братами, які на той момент уже не лише влаштувались у житті, але й мали власні сім’ї та дітей. Павло їм усім сподобався. Навіть татові. Ірену це анітрохи не здивувало. Павло справді був неймовірно надійним, серйозним, розумним, гарно вихованим і з добрими перспективами на майбутнє молодим чоловіком. А ще всі домашні бачили, що вони справді люблять одне одного. Причин заборонити їм зустрічатися не виникло жодного разу. Візити Павла лише віталися. Навіть тато розумів, що це саме той випадок, коли можна трохи послабити для Ірени суворі вимоги щодо години повернення додому. Нехай трохи довше постоять собі під будинком чи затримаються десь на забаві. Коли, як не в молодості, приходити додому після опівночі.

Павлові хотілося знати про Ірену та її родину якнайбільше. Він часто розпитував її про те, звідки вона родом, хто її бабуся та дідусь по татові і по мамі, як давно вони мешкають у Львові, чим займаються її брати та скільки в Ірени племінників чи племінниць. У відповідь вона теж намагалася розпитувати Павла про його родину, а в один з його чергових візитів до них додому просто витягнула і поклала перед ним на стіл власний родинний альбом у гарній шкіряній обкладинці з золотим тисненням по верху.

– Ну, що я тобі буду довго розповідати про свою фамілію. Давай ліпше один раз сядемо та й подивимося все разом. Заодно й розповім тобі про всіх. Знаєш, у нас дуже багато цікавих родинних історій. Шкода тільки, що знимки почали робити не так давно. Прадідусь Адам по мамі та прадідусь Стефан по татові знимок узагалі не мають. Лише намальовані портрети на маленьких медальйонах. Але їхні портрети ще десь треба шукати. Мама їх заховала, щоб не нищилися. І прабабусі по татові Юзефи теж нема на знимці. Вона померла дуже молодою. Дідусь ще геть маленький був, а його сестра й узагалі немовлям була. Прабабця Юзефа якось відразу по її народженню й померла. А от знимки прабабусі Анни є. Вона померла вже в нашому столітті. Будеш дивитися?

– Буду. Давай сюди альбом, – Павло згріб зі столу родинний альбом Ірени і переніс його на невеличкий столик при канапі. – Сідай сюди. Тут нам з тобою буде зручніше.

– Як хочеш. Мені байдуже, де сидіти. Можу й на канапі.

Ірена перемістилася зі стільця на канапу, поклала на коліна важкий родинний альбом і обережно розгорнула його на першій сторінці.

– Бачиш, отут найперша ж знимка? Це і є прабабця Анна, про яку я тобі говорила.

Павло ледь нахилився і придивився до світлини уважніше.

– Вона тут на твою маму схожа. Теж гарна. Скільки їй років на цій знимці?

– Або я знаю, – Ірена здвигнула плечима. – Певно, стільки ж, скільки зараз моїй мамі. Тут мода та зачіска ще з минулого століття, а якщо врахувати, що я у мами дуже пізня дитина, то тут десь приблизно 1880-й рік.