Наталія Гурницька - Багряний колір вічності

Всі думки Ірени були поряд із Павлом, а він кожного дня приходив і вистоював під її вікнами доти, доки дівчину не відпускали до нього. Коли ж Ірена бачила його поряд, то нікого, окрім нього, взагалі не помічала. Лише він, його очі, його погляд і теплі долоні, що обережно торкаються її руки. Проживали моменти, коли кожна дрібничка здається неймовірно важливою, а закоханих хвилює навіть ненавмисний доторк чи інтонація, з якою промовляється слово.

Його пальці перепліталися з її пальцями, огортали ніжністю, обожнюванням і передчуттям чогось незвіданого, бентежного й гарного, дуже солодкого, терпкого, бажаного, проте наразі все ще забороненого. Ірена мліла від власних думок та доторків Павла, проте далі не заходила. Навіть думки про щось більше, аніж невинний поцілунок, здавалися їй неприпустимо гріховними та забороненими.

Нічого зайвого так і не дозволили собі жодного разу ні того літа, ні потім. Найінтимніше могло відбутися лише в шлюбі, бо інакшого в ті часи просто не припускали. Лише декілька майже невинних поцілунків, багато слів про почуття одне до одного та море планів і мрій на майбутнє. І ще отой перший поцілунок, який відкрив перед ними досі незвіданий всесвіт гострих почуттів і зостався з Іреною на все життя невинністю та щастям.

Того дня вони з Павлом зустрілися навіть трохи раніше, аніж зазвичай.

– То що, підемо на Високий Замок, як і домовлялися? – Павло простягнув Ірені невеличку троянду. – Сьогодні вранці розцвіла у нас при альтанці. Я колючки пообривав, щоб ти нею не покололася.

– Яка гарна, – Ірена взяла квітку і, нюхаючи, заховала усміх в її духмяні пелюстки. – Дякую, це так мило. – Її обличчям мандрувала ніжна усмішка. – Добре, підемо на Високий Замок. Там зараз чарівно. Можна навіть зверху подивитися на місто. Та й до Кайзервальду [16] Кайзервальд – це переважно горбиста місцевість, всіяна ярами та густим лісом. Разом із Лисою горою та Високим Замком, від якого він відділений лише Опришківською дорогою, Кайзервальд створює заліснений хребет (у межах Львівського плато), висота місцями перевищує 400 м над рівнем моря. два кроки. Можемо й туди ще до заходу сонця встигнути.

– Як добре справуватимемося [17] Справуватися ( заст .) – успішно виконувати яку-небудь роботу, якісь обов’язки. , то встигнемо, – Павло озирнув невисоку постать Ірени у світлій літній сукні, тоді перевів погляд на її делікатні шкіряні черевички на обцасах і усміхнувся. – У такому взутті ти далеко не зайдеш і по шкарпах дертися на Кайзервальд теж не будеш. Хіба нагнітку [18] Нагнітка – мозоль. собі натреш. На Високий Замок підемо. Ну, або йди та перевзуйся в щось зручніше.

Ірена поморщила носик.

– Я нові черевички все одно не перевзуватиму. Вони якраз пасують до сукні. Іншим разом підемо на Кайзервальд. Добре?

– Мені з тобою завжди добре.

– Ну тоді мені теж подвійно добре! – Ірена невпевнено глянула перед собою і скосила очі на своє взуття. – Там побачимо, як мені піде. Може, й не болітимуть ноги. Дивися, як я можу, – вона обережно ступила на бордюр хідника і, для балансування розкинувши руки в сторони, швидко пройшлася його краєм. – Бачиш. Навіть не хитаюся.

– Та бачу, Ірено… – Павло з усмішкою спостерігав за нею. – Вважай, бо впадеш – і ми взагалі нікуди не підемо!

Майже при кінці Ірена таки оступилася і була б упала, але Павло встиг зловити її за руку й обережно притримав за талію.

– А, бачиш… Ліпше ми собі не будемо випробовувати фортуну. Візьми мене під руку, – він нахилився й підняв із землі троянду, яка випала Ірені з рук. – Завтра тобі ще ліпшу принесу. Тільки розцвітати починають у нас в саду при будинку.

Дівчина взяла квітку з рук хлопця, мимовільним жестом піднесла її до носа, вдихнула аромат, тоді усміхнулася й обережно поклала маленьку долоньку у в’язаних нитяних рукавичках на згин ліктя Павла.

– Добре, візьму тебе під руку, – вона ледь погладила пальцями його лікоть. – Але дивися мені. Якщо не втримаєш і я зашпортаюся та впаду… – вона перебільшено широко округлила очі, – то будеш нести мене цілу дорогу додому на руках.

– А може, мені буде приємно нести тебе на руках? – Павло усміхнувся й мимоволі зловив очима погляд Ірени. – Маю для тебе сюрприз.

– Сюрприз! Який? – очі дівчини широко розплющилися, і вона аж призупинилася. – Скажеш, який сюрприз? То щось їстівне?

– Наперед нічого не скажу. Який тоді сюрприз, якщо все знатимеш. Помучся трохи.

Ірена вдавано сердито насупила брови та на крок відступила від Павла.