Наталія Гурницька - Багряний колір вічності

– Коралі дуже гарні і навіть зараз теплі на доторк.

– Це тепло твого тіла, – перед тим, як заховати коралі, Павло якось дуже ніжно торкнувся долонею багряних намистинок. – Покладу їх зараз в ту кишеню, яка у мене ближче до серця.

Ірена здивовано глянула на нього. Схоже, що Павло потроху вчиться робити гарні компліменти. Напевно, він її справді дуже любить, бо лише сильне почуття здатне творити такі дива.

Той день узагалі якось по-особливому запам’ятався Ірені. Можливо, тим, що був таким сонячним та теплим, а може, тими особливими емоціями, які залишив по собі.

Вони з Павлом йшли парковими доріжками, осяяні чи то надто яскравим сонячним промінням, чи, може, й просто щастям. Ірена щось схвильовано переповідала йому, іноді стишувала голос, майже переходила на шепіт, а тоді раптом забувалася і вибухала дзвінким мелодійним сміхом.

Павло ловив той її сміх, сміявся у відповідь, проте говорив не багато. Він справді був небагатослівним та скупим на слова. Просто в його погляді було стільки ніжності, тепла і любові, що Ірені й не треба було слів. Мова кохання – найвиразніша мова для жінки. Її розумієш без зайвих слів та довгих пояснень.

Обоє були залюблені у своє почуття, розсміяні, будували райдужні плани, вірили у власні сили, в свою любов і в те, що так буде завжди. Розпал літа, зеніт кохання і спека, яка застигла в повітрі та розлилася по жилах гарячим передчуттям ще більшого щастя.

Перед тим, як піти догори на Високий Замок, Павло купив на Ринковій площі в однієї з бабусь-перекупок кілька склянок суниць. Ірена надовго запам’ятала їхній солодко-кислий смак і те, як вони присіли з Павлом на повалене дерево вже десь в околицях Вовчої гори та Цісарського лісу і їли ці ягоди з великого паперового пакета, поперемінно виймаючи їх та кладучи до рота по ягідці. Солодкі вуста, руки, перемащені суничним соком, і її лукавий усміх кутиками вуст.

Говорила Павлові щось несуттєве, легковажне, зовсім бездумне, але воно все одно мало для них особливий зміст. Мелодія кохання не обов’язково звучить високими словами та глибоким змістом. У неї свої закони, а емоція та інтонація промовлених фраз дарує більше, аніж поема з тисячі слів.

– Бачиш, а ти казав, що я не з’їм стільки суниць, – Ірена облизала солодкі від соку суниць губи. – Треба було мені з тобою на щось закластися.

– Треба було, – Павло усміхнувся й насипав у її підставлену долоньку ще жменю суниць. – На поцілунок треба було закластися.

Ірена лукаво скосила на Павла очі, знов облизала від солодкого соку губи і тихенько розсміялася. Дурниці він каже. Де б вона на таке закладалася.

Поклавши в рот ще кілька ягідок, Ірена знов усміхнулась Павлові, проте того разу він чомусь не усміхнувся їй у відповідь, лише дуже уважно подивився на неї і промовчав.

Дівчина злегенька повела плечима, дивуючись незрозумілій паузі в розмові, тоді знов зловила губами червону ягідку з власної долоні і розкусила. Солодко-винний смак суниць на губах впереміж із легкими словами.

– Жартуєш, Павлусю! Я на таке не закладаюся. Вигадай щось інше наступного разу. Слухай, я ж тобі не розказала. Мариська сказала мені… Ну, ти ж її знаєш. Я вчора говорила тобі про неї…

Навіть сама себе не слухала і не контролювала, просто визбирувала пальцями з долоні одну по одній ягідки, клала їх собі до рота і щось продовжувала розповідати Павлові несуттєве, зовсім без змісту. Лише очі сміялися до нього щастям, коханням та сонцем.

Раптом він нахилився, зазирнув у її очі, тоді обережно провів кінчиками пальців по її солодких від соку суниць губах. Замовкла на півслові. Лише серце хронометром лічило удари пульсу.

– Павлику, що ти… робиш…

Вона замовкла. Серце ледь не вистрибувало з грудей. Дивилася у розширені темні зіниці Павла і тонула в них, тонула, тонула… Тонула з головою, до самого дна, до втрати здатності дихати і без надії та бажання порятунку. Так тонуть у вирі радісних емоцій чи в хмільному сні.

Хитнулася Павлові назустріч і раптом відчула його гарячі губи на своїх устах. Поцілунок зі свіжим смаком солодких суниць на губах увібрав у себе жар сонця, дурман літніх трав та силу давно тамованого бажання.

Цілувалися, як божевільні. До самозабуття, до завороту в голові, до самозречення і непам’ятання самих себе. Так ніби це був не перший, а останній їхній поцілунок. Як політ у прірву чи дорога в рай. Нікого й нічого поза цим поцілунком і поза ними та їхнім коханням. Навіть не помітили, як суниці з паперового пакета випали з рук, розсипалися по землі й загубилися десь у густій траві біля їхніх ніг.