Наталія Гурницька - Багряний колір вічності

Пані Ірена підвела голову від книжки й замислено глянула у вікно. Пообіддя зазирає в її помешкання яскравими сонячними променями, духом розпеченого асфальту і нестерпною спекою від жару розігрітого каменю старої кам’яниці, у якій вона мешкає на другому поверсі.

На вулиці спокійно, малолюдно і геть не відчувається, що живеш у великому місті. За львівськими мірками зовсім недалеко звідси, десь на площі Ринок, проспекті Шевченка чи на проспекті Свободи навіть у цю немилосердну спеку вирує життя та ходять галасливі юрби туристів. Діловито їздять екскурсійні трамвайчики та кінні екіпажі, а люди неперервним потоком снують уздовж Краківської, Театральної чи Галицької вулиці. Сміються, гомонять, заходять у музеї, сувенірні крамнички та паби, а в повітрі біля кав’ярень та ресторацій витає запах чорної кави й солодкого шоколаду. Світ, де сучасність диктує інші закони та стрімкий темп життя, а тут, біля монастиря бенедиктинок [5] Монастир бенедиктинок – пам’ятка ренесансної архітектури у Львові. Розташований поблизу вул. Пішої та князя Лева, на площі Вічевій, 2. Нині монастирський комплекс належить згромадженню сестер студиток та називається Храм Усіх Святих і монастир Покрови Пресвятої Богородиці сестер студиток. , час немов уповільнився і дозволяє пані Ірені почуватися ніби в роки власної молодості. У її поважному віці це дарує затишок і відчуття стабільності. А ще її втішає читання книжок. Одна з небагатьох розкошів у житті, яка наразі все ще їй доступна.

Кохалася у книжках від маленької і навіть зараз, коли розміняла дев’ятий десяток, не уявляла себе без них. Тільки очі з кожним роком бачать дедалі гірше і доводиться міняти скельця в окулярах на сильніші. Ковтає по книжці на тиждень і раз на місяць бере полотняну торбинку з прочитаними книжками й, спираючись на ціпок, поволі мандрує в центральну бібліотеку на вулицю Мулярську. Там довго перебирає худенькими пальцями корінці книжок та вдихає особливий запах книгозбірні, ніби торкається чогось рідного і намагається увібрати в себе кожну нотку знайомого запаху. Ритуал, який за десяток років став звичним і дарує Ірені радість зустрічі з гарною книгою та приємні вечори за читанням.

Час від часу пані Ірена перегортає сторінку. На мить її руки завмирають над книжкою, затим обережно опускаються на стіл. Маленькі спрацьовані руки, з випнутими венами та покрученими артритом пальцями. Стільки всього ними перероблено, як багато даровано іншим, проте так мало щастя судилося їй самій утримати ними в житті. Зрештою, життя не зобов’язане бути справедливим абсолютно до кожної людини. Просто іноді потрібна мужність для того, щоб це визнати. А ще треба прийняти це без озлоблення, зневіри та розчарування.

Пані Ірена намагається зосередитися на читанні, проте сьогодні їй це погано вдається. Повітря тремтить від спеки, а в сусідній до кімнати кухні набридливо дзижчить та вперто б’ється до шиби муха. Час завмер, не рухається, не біжить, а поволі огортає млістю та сонливістю. Методично тíкає годинник на стіні, повітря стає важким, і виникає відчуття дивного роздвоєння: немов минулі роки поволі насуваються на неї, тоді на мить концентруються у згусток пам’яті і раптом застигають у непорушності.

Пані Ірена підводить голову. На її обличчі блукає відблиск слабкої усмішки. Спогади підступають впритул, затуляють теперішній час, підхоплюють немов висхідне повітря маленьку пташку вгору і враз постають перед очима яскравими кадрами з минулого життя.

Ірена походила зі змішаної українсько-польської родини. Тато називався Іван і народився у Львові в доволі заможній українській родині власників фабрики, а мама називалася Анна і походила зі знаної в Сокалі родини меценасів [6] Меценас – адвокат. та була полькою. Познайомилися вони у Львові на одному з Сильвестрових [7] Сильвестрові бали – новорічні бали. Святого Сильвестра за католицьким календарем 31 грудня. Запитання: «Куди збираєшся на Сильвестра?» фактично означало: «Де зустрічаєш Новий рік?» балів. Потім випадково знов опинилися разом на одній із забав, а коли ще двічі одночасно потрапили в товариство, то не лише познайомилися ближче, але тато Ірени провів її маму додому, а ще через кілька тижнів вони зрозуміли, що покохали одне одного і що їхня зустріч – це доля.

Їхні родини, щоправда, спочатку були категорично проти такого шлюбу, проте молоді не збиралися здаватися. Нагадали, що в їхній родині вже був випадок шлюбу поляка та українки, що нічим не порушують сімейні традиції, що люблять одне одного понад усе на світі і що якщо їм заборонять зустрічатися та одружуватися, то просто підуть з дому. Врешті батьки зрозуміли марність своїх зусиль та дали згоду на цей шлюб. На щастя, жодного разу про це не пошкодували. Молоді жили в злагоді, любові та достатку, а Бог щедро поблагословив їх дітьми.