Наталія Гурницька - Багряний колір вічності

Іноді важливіше пережити найскладніші моменти так, щоби потім зоставалася не лише здатність боротися, але й саме бажання жити. Навіть не знала, чи їй справді вдалося так прожити. Роки проминули, ніби гойдалка: то вгору до неба, то донизу на самісіньке дно, проте як би там не було, але дожила до глибокої старості, а це судилося не кожній людині. Зрештою, життя ніколи не буває ідеальним чи безхмарним. Одночасно вміщує у собі і найбільший смуток, і найдужчу радість. А найдивніше те, що не встигнеш роззирнутися, а воно вже й добігає до краю. Зараз і сама не розуміла, коли проминули всі ці роки. Щасливе дитинство, трагічна юність, роки зрілості… Роки висипалися, як пісок крізь пальці. Не зосталося й сліду.

З кожним перебутим днем життя невблаганно хилилося до краю, і на це не було ради. З роками старість дедалі сильніше пригинала Ірену до землі, відбирала здоров’я, гнітила нездужанням, проте не могла здолати остаточно. Голова була все ще ясна, а думки розсудливі. От тільки те, що було в дитинстві та юності, згадується значно виразніше та чіткіше, аніж те, що було зовсім нещодавно. Де поклала окуляри чи ключі, геть вивітрюється з пам’яті, а картини минулого такі ясні та яскраві, ніби це відбувалося вчора, а не шістдесят-сімдесят років тому. Навіть запахи та барви з далекого минулого пригадуються настільки чітко, що й не треба напружувати пам’ять, а от що має купити в крамниці чи в аптеці – те геть не тримається голови. А ще тіло підводить дедалі частіше. Тягар прожитих років тисне донизу фізичним болем, нездужанням та втомою так сильно, що стає важко переставляти ноги й доводиться шукати опертя.

Пані Ірена тихенько зітхнула і перевела погляд убік. До бильця крісла прихилений ціпок із відполірованим від довгого вжитку руків’ям. Тепер він незмінний супутник у її самотніх прогулянках Львовом. Ноги погано слухаються, і їй важко мандрувати околицями. Доводиться обмежуватися найближчими вуличками середмістя. А взимку, й узагалі, – виходити з дому хіба в крамницю, церкву та бібліотеку. На превеликий жаль, на довгі чотири чи й п’ять місяців зимової негоди її життя зводиться до найнеобхіднішого: купівлі їжі та ліків, літургії в найближчій церкві Матері Божої Неустанної Помочі [1] Церква Матері Божої Неустанної Помочі – греко-католицький храм у Львові, колишній костел Марії Сніжної. Один із найдавніших храмів міста. ( Тут і далі прим. авт. ) та до книжок, без яких узагалі не уявляє собі життя о будь-якій порі року. Навіть зараз, у цю пообідню спеку, перед пані Іреною розгорнута посередині книжка, а на носі зручно прилаштувалися старенькі окуляри в тонкій металевій оправі. Книжку сьогодні зранку принесла з бібліотеки на Мулярській, виклала на столик і насилу дочекалася моменту, коли нарешті можна буде присісти та почитати її. Тепер, коли фізичний простір існування Ірени звузився до найближчих вуличок та власного помешкання, вона, завдяки читанню, все ще може подумки мандрувати цілим світом та проживати сотні яскравих людських доль. Хоч якась розрада в її теперішньому нудному житті. Старість невблаганно бере своє, але Ірена не жаліється. Дякувати Богові, досі може рухатися, виходити на вулицю, бачити людей і нікому не докучає власною безпорадністю та немічністю. Навпаки, сама намагається допомагати сусідам.

Мешкає пані Ірена в цій кам’яниці при вулиці Князя Лева [2] Вул. Князя Лева – вулиця Львова у середмісті поблизу Високого Замку. уже декілька десятків років і не лише добре всіх знає, але й почувається невід’ємною частиною цього старовинного будинку. Іноді їй навіть здається, що вона живе тут цілу вічність.

Розчинене навстіж вікно завішане простою фіранкою з мереживною облямівкою по низу й ховає кімнату та її господиню від поглядів випадкових перехожих. Її особиста маленька фортеця та прихисток у житті.

Вітер час від часу ворушить фіранкою на вікні, проте порятунку від спеки не приносить. Парко, задушно та гаряче. Навіть товсті стіни фасаду старої кам’яниці не дарують мешканцям прохолоди та захисту. Літо в зеніті, і дух розпеченого липнем повітря ввійшов навіть у це забуте часом та сучасністю помешкання. Липню байдуже до бажань людей. У пір року свої закони.

Старий годинник на стіні методично відлічує хвилини життя, а десь на кухні набридливо дзижчить очманіла від спеки муха. Автентичність упереміж із буденними речами дарують затишок. На креденсі та під стареньким телевізором розкладені гаптовані серветки, а на столі велика вишита скатертина. На стінах картини, писані акварельними та олійними фарбами, передвоєнні дереворити і безліч родинних фотографій: декілька дуже старих, пожовклих від часу світлин і півдюжини чорно-білих повоєнних. Усміхнені обличчя, діти, які притискають до себе ляльку або ж кумедного медведика, весільні фото зовсім юних молодят, кілька доволі старих відретушованих довоєнних портретів і знимка [3] Знимка ( діал .) – фото. господині в молодості. Щасливі моменти застигли на світлинах немов нагадування про важливість уміння цінувати кожну прожиту мить. У креденсі за склом усе впереміж: порцелянові кавові філіжанки й керамічні вази з надщербленими краями, кришталеві келихи та кавовий сервіз з позолотою по обідку, карпатський глиняний посуд і лікарняні рецепти, складені в салятирку [4] Салятирка – миска. із кольорового скла. Меблі в помешканні такі ж старі та понищені часом, як і решта речей, проте все ще держаться купи. З тих, які й викинути шкода і тримати вдома нема як. Доживають віку разом із господинею. На підлозі протертий до ниток основи узбецький килим і гуцульська ткана доріжка. Усе однаково давнє, проте чисте, акуратне та дбайливо доглянуте. У помешканні пані Ірени час уповільнився, дихає історією і збивається з галасливого ритму майже мільйонного Львова.

Читать дальше