Наталена Королева - Предок

Стригольники — православна секта, яка появилась у Новгороді в XV столітті.

Домініканці носять білий габіт і чорний, довгий ллащ.

По деталях гербу можна було пізнати — й розшукати, — наскільки близько споріднені роди.

Св. Фернан ІІІ, дійсно, канонізований святий. Пам’ять його святкується 30 травня.

Коралі бувають здебільшого білі, гострі, як галузки покриті намороззю. Звичайно, для обрібки вони не годяться; їх «ловці коралів» не беруть, а шукають червоних або рожевих.

«Пригород» — перший двір, перед «почесним двором» — за другою брамою.

Італійських архітектів було в Україні найбільше.

Созиніяни, справніше: «социніяни» — єресь заснована в Польщі 1533 р. італійцем Социно. Не визнавала Св. Трійці й божества Ісуса Христа.

Кляштор св. Варвари в Бердичеві, спочатку — кармелітський, потім — камальдулів. Потім кляштор був скасований і лишився тільки дуже гарний, старовинний костел, а в ньому дуже славна — і від православних у пошані, — ікона Святої Діви «Бердичівської».

Німчин, жидовин — старовинна форма.

Контрефект — портрет; «негербований» має два значення: 1) не шляхтич, що «не має гербу», або: 2) виучений якомусь реместву, але не принятий до «цеху», а працюючий «на свою руку» — приватно.

В Еспанії є звичаєм давати при хрещенні кілька наймень (авторка, охрещена в Еспанії, має шість хресних наймень). Це робиться: «щоб дитина мала більш святих заступників та охоронців». І часто хлопцям дають наймення «Марія» (не Маріям!), щоб Свята Діва його охороняла!»

Визина — старовинна назва риби-осетра, що її давініше було багато в Дніпрі. «Осетрина», осетер — узято з московської мови. Українська назва була: визина. Цікаво, що ця старо-українська форма лишилась у московській мові: «вязіга» — хрящ, із похребтини визини чи осетра, який дуже ціниться як додаток до начинки пирогів на Придніпрянщині, а ще більш — у Московщині.

Алтабас — дуже міцна й товста шовкова матерія, що переважно вживали її взимку.

У старі часи вважалося, що треба було не тільки частувати, але ще «припрошувати» чи «примушувати» щоб вони їли й пили.

Ґуїльєльмо де Кастро — дійсно, історична постать. Нащадки його ще жили коло Житомира перед першою світовою війною. Альбігейці — єресь, яка постала у XIII стол. на півдні Франції в місті Альбі, звідти назва: альбігейці або «катари» — чисті (з грецької мови), як вони називали себе самі, бо — ніби то тільки воїни мали «чисту», нічим не «зіпсовану» віру. Занесена була ця єресь до Франції з Болгарії. Рекомендувала вона дуже суворі пости, радила не вступати в подружжя «щоб рід людський перевівся» а з ним — був би «знищений гріх». Світ, «а їхню гадку, створив не Бог— а Люцифер, якого вони називали: Люцібель. Рекомендували також і самогубство, як спосіб «знищити гріх», або принаймні «одного грішника».

Волохами, волошками називали у старовину мешканців Румунії, себто румунів. Але іноді називали «валахами», «влахами» теж і італійців.

Ченці-капеляїни за ті часи були також і лікарями, але бо й аптекарями в замках.

За середньовіччя освіта була майже цілком у руках Церкви чи духовенства-ченців.

Авторці довелося особисто пересвідчитися, наскільки «чужинці», які оселились в Україні, полюбили цей край, зжилися з ним, «втілилися», так би мовити, до нього. Року 1919 авторці довелося бути, якийсь час, передкладчицею в Українському Міністерстві Закордонних Справ. Там авторка — зі здивуванням дуже щирим! — пересвідчилась, що найліпше володіли українською мовою такі «українці», як: граф де Бальмен, панна Тереза Берґоньє, Ян Карашевич — Токаржевський. А такі «корінні» українці як панна Гудим-Левкович, родина Тарновських, а такі з «типово-українськими прізвищами як Кравченко, Ковбасюк — наймення не вигадані! — або не вміли зовсім по-українському, або дуже кепсько. Панна Гудим-Левкович не вміла навіть відповісти: «так!» або: «ні!» А казала: «да», «нєт».

Де Бальмен був давній французький емігрант, і жив завжди ціле літо, аж до осені глибокої, на селі, на Чернигівщині. Інакше — був це старшина (навіть генерал) царської Гарди. Тереза Берґоньє була донькою француза, що мав у Києві театр і готель та маєток — чи віллу — на селі, де, звичайно, також родина Берґоньє проводила літо. Ян Карашевич-Токаржевський, литвин, якого особливо поважаю за те, що завжди виправляв, коли його наймення «виправляли» на «Іван». Казав: «Ні! Ян — бо я литвин!»). Отже, ті на Великій Україні, хто жив на селі й бачив зблизька, що є «український нарід» — знав його мову й рахувався з нею. Ті ж українці, що мешкали в містах, знали — і поважали! — тільки «мову панську», але не «простонародну».