Наталена Королева - Предок

Джіни — духи східніх вірувань.

На червоний, у стручках, перець — «паприку» є чисто-українська назва: «перчиця».

Наймення «Зорая» означає: «Вранішня Зоря».

«Половий» — барва світло-гніда, трохи до сива, як барва, що її нині звуть: «беж».

Старо-українське слово: «когути піють», «запіяли» замість «півні співають», «заспівали».

Мандруючи степом брали із собою півнів, щоб «сповіщали час».

Гепарди — справді вірні й прив’язані до людини. Авторка знає це з досвіду, бо мала такого гепарда. І він не відходив від ліжка авторки, коли вона була хвора. Коли ж хворій давали лік, або їжу, гепард намагався понюхати, немов щоб переконатись: чи нема чогось шкідливого?

Полог — старе, українське слово: мустікера, тонка, але дуже густа заслона.

Ліщинових, бо існувало переконання, що «на лещину не йде ані гад, ані скорпій (скорпіон), ані тарантул».

Пригоду з дрохвами розповідав авторці кримський, старий татарин-пастух. Ніби таке було з тим пастухом, коли він, ще хлопчаком, заснув у степу. Бо дрохви, ніби, дарма що боязкі, але дуже цікаві.

Бортня — примітивний вулик.

Бутинка — старе, українське слово.

Вайделятки — старо-литовські жрекині. Віра стародавніх литвинів була — як можна передпокладати — подібна (якщо нє та сама!) до друїдизму. Бо друїди, коли їх вигнано із Франції (за перші віки християнства), помандрували до побережжя Північного (балтійського) моря. Там осіли в лісах. На Литві поганська віра — а саме друїдська — затрималась аж до XII ст.

Р. 1937, коли по перше вийшла повість «Предок», критика (пані О. О. Дучимінська у «Новій Хаті») закидала авторці, що «не знає української історії і побуту». Що авторка не знає галицької історії й побуту — це цілком справно. Але Україна складалась не тільки з Галичини. До України входила ще Наддніпрянщина, Волинь, Подолля й частина Литви та Білоруси. Скрізь були свої звичаї і свій власний побут. Авторка описує ту частину Волині, що прилягала до Литви. А тут були й замки, й звичаї може інші, як у Галичині.

«Добрим намистом» називали на Вел. Україні коралі (правдиві).

Легенду, що ягоди калини й самоцвіти звані «гранати» утворилися з краплин крови «поляглих за правду» авторка чула саме на Волині. Взагалі, авторка вважає Волинь за «гніздо легенд», одна поетичніша за другу. Коли б було інакше — не дала б ця земля Волинська такої визначної поетки як Леся Українка.

«Чорна смерть» — чума, яку заносили найчастіше з Бендер, як свідчить народня лайка: «чума бендерська», часто вживана на Вел. Україні.

Назви, які нарід давав чумі.

Стира — жіночого роду!

Мова вживана в цьому розділі — тогочасна. Спеціяльно вистудіювана авторкою!

Історично. З родинних документів.

Тея — здрібніле: Теофіла.

На Литві й Волині, що прилягає до Литви, жінки вишивали собі на сорочках, на плечах хрести, щоб їх не змішували з «нехрищеними» литвинами.

Раїна — Раїса, або справніше: Іраїс; Фаїна — Феона, Фіона.

Різні приказки та вірування старо-литовські авторка повторює за тим, що чула від своєї бабуні (матері свого батька) також литвинки. Різні вірування в «силу дерев», «голоси лісу» — приводять. на думку, що литовська поганська віра була, справді, дуже близька друїдозмові..

«Бувайта» — не «бувайте».

Драби — узброєні замкові люди: варта, вояки.

Леч — тільки.

Істно — істино.

Цюра — джура.

Барзе — дуже. Все це старовинні українсько-литовські вирази, що їх тоді вживали.

Познаває — пізнає.

Іскритись — укритися.

Тоно — тільки.

Ізбестився — здичавів.

Півчвартаста — 350. Все це — старі вирази.

Буква — плід, насіння букове.

Пасіка — галявина, а не в сьогоднішньому значенні.

Журавлів на Волині називали: «веселики» — щоб «жури не накликати» словом «журавель».