Наталена Королева - Предок

Малпи дуже не люблять, коли з них сміються. Але коли їх хвалити й гладити та давати їм «за викон» солодощів або овочів — дуже легко навчити їх усьому. Так, принаймні, запевнював доктор Шустер, що його бабуїн не тільки «варив» каву, але ще й «подавав» її на підносі.

Сіді — «пан».

Дервіші — маометанські ченці. Сарацини називали «дервішами» також, або «франкськими дервішами», і християнських ченців.

Студіоля — перенятий від італійців звичай улаштовувати бібліотеки, які, одночасно, служили й кабінетом, в якому вчені працювали.

Таке волосся мав і батько авторки.

Деталі, назви замків і фортець — історичні. З «Історії хрестових походів» — імпозантної праці.

Цей «лицарський роман», який дійсно був історичним фактом, був темою незчисленних пісень трубадурів. А пізніший французький поет, Едмонд Ростан, написав прегарну п’єсу «Самотня царівна».

Остання деталь — історичний факт: Мелісенда, володарка Тріполі, — або як часами писали: «Тріполісу», — яка мала одружитися з візантійським цісарем Емануелем Комненом і була його нареченою — ніколи з цим цісарем не одружилася, а стала чорницею-кармеліткою в дуже молодому віку.

«Блукаюче світло» — дійсно чарівне явище. Авторка бачила його й «закохалась» до «казкової землі» — Волині, як лицар до красуні. Зрозуміла, що тільки на Волині могла народитись така поетка, як Леся Українка і такий твір-перлина як її «Лісова Пісня». Що таке «блукаюче світло» — не знаю. На Волині мені висвітлювали, що це — випари мочарів, якісь «блукаючі вогники». Каміль Фляммаріон, знаний французький астроном, приятель мого батька, гадав що це — так званий «зодіякальний» світляний феномен. Я на астрономії не знаюсь, то ж не берусь висвітлювати. Констатую тільки факт, що бачила цей чарівний феномен.

«Слово стало тілом»

«І Слово стало тілом».

«Бинда» замість «стрічка» і «флояра» замість «фуяра» чула авторка від волинських селян.

У 1937 р., коли по-перше була видана повість «Предок», галицька критика витикала «безсенсовність» «прокляття цілого роду». Я — не берусь судити «сенсовність» чи «безсенсовність» стародавніх леґенд, анналів, хронік. Бачу в них поезію, красу. Крім того: вони, певно, мали якусь підставу бути записаними, коли ними займалися хронікарі. А я — як перська байкарка! — тільки переказую те, що читала в старих анналах та хроніках. Крім того, бачу в цих сумних — аж трагічних! — легендах, вплив Півночі та сумної, меланхолійної вдачі людей півночі, на розділ від радісної, безжурної вдачі людей Півдня.

Лебідь — по данському: «сван». У мові норманів: «Швено». Вікінги — власне були пірати. Але за ті часи вважали, що піратство — почесне «ремесло», бо вимагає сміливости не тільки в бою з людьми, але з морем, хуртовинами. Самі ж себе вікінги вважали за «володарів моря».

Наперстянку — Digitalis, — уважали за чарівну рослину в Північних країнах (Данії, Швеції, Норвегії).

П. Ол. Моха чомусь дуже хвилюють «чорні барви», «незгідні із християнським світоглядом» (стаття «Наталена Королева у 70 річчя», ч. 38, 24 вересня 1958 р. часопису «Шлях»). Авторка мусить пригадати шановному критикові, що «Предок» є повість, у якій зібрані деякі леґенди роду. «3 пісні слова не викинеш»! А що легенди північні — сумні, трагічні й песимістичні, — то це особливість психологічна людини Півночі! І ще тільки більш підкреслює спокійно-радісний погляд на життя людей Півдня.

Коли б авторка «проповідала», або притримувалась цього погляду та «нехристиянської віри у фатум», то, певно, не відважилася б написати ці сумні легенди, «боячись накликати на себе лихий вплив» — чи «відгук» того «північного прокляття..»

Зрештою: чи ж автор не має права писати так, як йому хочеться, а мусить притримуватись способу думання критики? Авторка ж не протестує у пресі, коли їй «нав’язують» думки, яких вона не тільки ніколи не мала, але й мати не могла! Як, нпр. — у тій самій статті — що «авторка щораз більше причалює своєю творчістю до українських берегів» (про «Легенди Старокиївські», які були написані ще до першої світової війни для… французької преси! А потім були відкинені в Галичині, як «не маючі нічого спільного з Україною» за словами п. Д. Донцова! І вийшли друком лише в 1942 р., бо… авторка нічого іншого тоді в своїй теці не мала!