Петро Лущик - Мій друг Франц Йосиф

Я заглибився у читання. Переді мною стояло завдання серед цього довгого списку знайти того, хто прибув сюди не просто лікувати занедбану простату чи розхитані нерви, а спеціально приурочив свою появу до візиту цісаря. Зрештою, час, коли Франц Йосиф задумав проінспектувати коронний край Галичину, збігається з першим прізвищем у списку. «Граф Ернст фон Гуттенберг з дружиною. Провінція Бранденбург. 64 роки. Мета: відвідини… гм… Трускавця». Гадаю, не буде помилкою, коли я виключу це поважне подружжя з цього списку. На жаль, це мені мало допоможе. Список іще довгий.

Після того як Теофіл Людкович пішов, пославшись на невідкладні справи, я заспішив до ерцгерцога Карла Людвіга. У будинку на Нижніх валах я його не застав. Мені повідомили, що сьогодні їх імператорська величність зволили лишитися вдома. Довелося Конраду їхати на вулицю Липову, де на віллі Скшиньських ось уже другий рік проживав намісник Галіції.

Я зустрів Карла Людвіга у вітальні. На нього напала хандра, тому він і вирішив сьогодні залишитися вдома.

– Розумієш, Максиміліане, набридло! – говорив він. – Набридло все: Ґолуховський, звичайно, хороший намісник і мій брат не помилився, поставивши його у королівстві, але, мій Боже, який він зануда! А однією з умов того, що мені запропонують самостійне намісництво, було моє особисте зобов’язання, що я чогось у нього навчуся. Мене навіть бали не радують! А на довершення до всього приїжджий франт зі столиці відбив і артистку.

Почути таке від ерцгерцога я точно не сподівався, про що яскраво сказало моє обличчя. Побачивши таке, Карл Людвіг розсміявся.

– Пусте, Максиміліане! Не сприймай так близько до серця мої слова! – сказав він. – Для мене Малґожата всього-на-всього лише флірт, який ні до чого не зобов’язує. Що у тебе? Дізнався щось?

Замість відповіді я поклав на стіл принесений Людковичем папір. Карл Людвіг побіжно продивився список, після чого поклав його на стіл.

– І хто? – запитав він таким тоном, неначе справді бажав зараз же отримати відповідь.

– Якби це було так просто, ваша імператорська величносте! – відповів я. – Хоч деякі думки у мене виникли.

– Тоді прошу!

Лише тепер Карл Людвіг запросив мене присісти (щоправда, досі він також стояв).

Умостившись у зручному кріслі, я почав:

– Гадаю, що не помилюся, коли відкину місцеві громади і сконцентруюся на іноземцях.

– Чому? – здивовано поцікавився ерцгерцог.

Напевне, він не сподівався почути таке від мене.

– Я вже говорив вам, що подібна інформація поступила від Генерального штабу і це пов’язано з міжнародною обстановкою. До того ж важко припустити, щоб вашого найяснішого брата так не любили його піддані, щоб зважитися на таке.

– Ти пам’ятаєш Лібенія? – перебив мене ерцгерцог.

Запитання мене здивувало. Чи пам’ятаю я Яноша Лібенія? Божевільний угорець, гнаний помстою за придушення заколоту 1849 року, два роки тому напав на Франца Йосифа під час прогулянки каринтійським бастіоном столиці і здійснив спробу вбити. Якби не миттєві дії ад’ютанта цісаря полковника О’Донела і якогось м’ясника, що випадково опинився поруч, угорцю вдалося б не лише поранити цісаря, але й довершити задумане.

– Звісно, пам’ятаю, адже я був присутній, коли його повісили, – відповів я. – А чому ви згадали Лібенія?

– За ним також ніхто не стояв. На суді він визнав, що діяв самостійно. А якщо і тут повториться подібне?

– Але тут нікого не придушували!

– Зате стріляли з гармат по місту! Не скажу, що когось убили, але і тут може знайтися свій Лібеній.

– Можливо, ви маєте рацію, ваша величносте, але тільки в одному: хтось може використати одну з місцевих громад для своїх цілей.

– Яких?

– Одного разу ваш брат розповів мені, що усі задіяні у Східній війні держави висловлюють незадоволення тим, що Австрія досі не пристала до жодної сторони.

– Мені це відомо, – відказав Карл Людвіг. – На днях брат писав мені, що посол Олександра ІІ дорікнув йому, щоправда, у завуальованій формі, що, враховуючи ту послугу, котру для нього зробив батько теперішнього царя, він управі сподіватися на відповідні кроки, натякаючи на вступ у війну на боці Петербурга. Особливо це потрібно Олександру тепер, коли союзні війська фактично захопили Севастополь. Але тоді виходить, що з твого списку варто забрати усіх підданих Росії.

– Чому?

– Не бачу тоді сенсу прибирати цісаря!

Я змушений був погодитися з ерцгерцогом.

– Залишаються Вікторія [10]   Вікторія – королева Британії. , Наполеон [11]   Наполеон ІІІ – імператор Франції. , Абдул-Меджид [12]   Абдул-Меджид І – султан Османської імперії. і Віктор Еммануїл [13]   Віктор Еммануїл ІІ – король Сардинського королівства. , – перелічив усіх потенційних кандидатів Карл Людвіг.