Петро Лущик - Мій друг Франц Йосиф

– Ось уже дев’ятий рік. Я починав іще відтоді, коли директором поліції у Львові був Леопольд Захер-Мазох [9]   Леопольд Захер-Мазох (старший) – батько письменника. . Спочатку був наглядачем, тепер комісар поліції.

– Тепер про справу! Мені потрібен список усіх іноземців, котрі перетнули кордони Королівства Галіції і Лодомерії за минулий місяць і зроблять це до візиту його цісарської величності.

Теофіл Людкович декілька разів затягнувся, випустив густий дим, і я подякував, що нас розділяє невеличкий столик.

– Це пов’язано з безпекою цісаря? – раптом запитав він.

– Ми повинні бути готові до усіляких несподіванок.

Я не став заперечувати очевидне.

– Ви можете надати мені таку інформацію?

– Безперечно! Щоправда, цьому може завадити упереджене ставлення пана намісника до мене.

Я усміхнувся.

– Нехай це вас не турбує, – заспокоїв я. – Не далі як дві години тому я переконав пана графа у вашій цілковитій лояльності до його цісарської величності. Гадаю, пан бургомістр не тягтиме з цим і повідомить про це пана Ґолуховського.

– Тоді дозвольте відкланятися! – підвівся Теофіл Людкович. – З вашого дозволу я особисто представлю список завтра.

– Буду чекати! Мій слуга відвезе вас туди, куди забажаєте.

Детектив зник за деревами, а я продовжував сидіти. Розповідь гостя розворушила спогади, і я занурився у них.

У битві біля Тімішоарою, що стала роковою для молодшого Фредро і спричинила його вимушену еміграцію, брав участь і я.

Тоді мені було неповних дев’ятнадцять років, і я буквально випросив Франца Йосифа І відпустити мене на війну. Розуміючи, що я просто так не відстану, цісар дав на це згоду, узявши слово, що я обов’язково прибуду на наш спільний день народження 18 серпня. Цьому дню Франц Йосиф приділяв особливу увагу, адже це було уперше, коли він відзначав його у статусі цісаря.

На мою радість, основна битва, у якій мені довелося брати участь, відбулася раніше, дев’ятого серпня. Особистим розпорядженням цісаря мене призначили ад’ютантом генерала Людвіга Вальмоден-Гімборна, який командував кавалерією.

Посада ад’ютанта, звичайно, була зайвою можливістю залишитися в живих, але не під час війни. У 1849 році Вальмоден-Гімборну виповнилося сімдесят років, і хоч він і командував усією кавалерію, на коні я його так і не побачив. У молодості (а народився він у Відні у сім’ї англійського посла) майбутній генерал встиг повоювати в арміях Ганновера, Пруссії, Священної Римської імперії та Росії, щоб нарешті у віці тридцяти п’яти років остаточно повернутися на службу до Відня. І звідусюд він повертався з найвищими нагородами. Сам генерал участі у битві не брав, але ми, ад’ютанти (а було нас у генерала восьмеро), гасали полем битви, передаючи то Першому легіону, то Другому накази або наступати, або відступати.

Сама битва розпочалася із самого ранку, коли ми раптово зіткнулися з таким же ар’єргардом угорської кінноти. Це була частина гусарів, котрі порушили присягу і виступили проти цісаря.

Ми одразу відчули, що це були не найгірші війська. Відчувалася майстерність у бою. На нашу біду, на допомогу угорцям спішила польська кіннота, і невідомо, як закінчилася б ця сутичка, якби не допомога росіян. Вони просто знесли ворожі війська, змусили їх рятуватися втечею, а наприкінці і капітулювати. На відміну від своїх військ, їхні командири зуміли уникнути полону і з залишками війська перебратися до османів.

Напевне серед них був і Ян Александр Фредро, особа якого мене зацікавила.

На день народження цісаря Франца Йосифа я встиг. Його цісарська величність власноручно почепив мені Командорський хрест і відтоді відпускав від себе лише у надзвичайних випадках.

Як от цей!

Цей день наближався до свого завершення. Він так і закінчився б мінорно, але ближче до сьомої години до мене у кімнату постукав Яблонський і подав на срібному підносі рожевий заклеєний конверт.

– Приніс посильний! – повідомив управитель.

Я узяв конверт. Ні адресата, ні від кого лист на конверті вказано не було.

Оскільки будь-яку кореспонденцію я звик переглядати на самоті, я відпустив Яблонського. Від конверту йшов ледь помітний аромат парфумів, які вже були мені знайомі, і я одразу здогадався, кому зобов’язаний його отриманням.

Передчуття мене не підвели. Каліграфічним, я б навіть сказав, вишуканим почерком жіноча рука вивела наступний текст:

«Пане Рутецький! Наша вчорашня розмова була перервана з причин, котрі не залежали від нас. Мені шкода, що ми так і не змогли поговорити про мистецтво, знавцем якого Ви, безперечно, є. Якщо у Вас лишилося бажання продовжити нашу розмову, я буду цьому тільки рада. Чекаю Вас на виставі, яка йтиме сьогодні. Його імператорська величність люб’язно представив Вам свою ложу. Малґожата».