Петро Лущик - Мій друг Франц Йосиф

– Можете не сумніватися, пане Рутецький. Я звик зранку випити лише філіжанку кави. Так мені краще думається, – відповів гість.

– Тоді прошу до столу! Не можу похвалитися, що я також такий голодний, але прошу не соромитися – тутешні страви справді напрочуд смачні. У Лембергу я лише другий день, але вже починаю звикати до тутешньої їжі.

Розуміючи, що серйозної розмови за столом не вийде, особливо враховуючи той факт, що Людкович дійсно їв багато, я вирішив відкласти її на потім. Звичайно, цілковитої тиші не було, але нічого важливого ні я, ні мій гість не зачіпали. Тому коли я побачив, що темп споживання їжі пішов на спад, запропонував продовжити розмову у саду за чашкою кави.

– Пропоную посидіти ось під цією вишнею, – сказав я.

– Ризикну виправити вас, пане Рутецький, але це не вишня, – зауважив Людкович, сідаючи у невелике плетене крісло під густим світло-зеленим листям з червонуватим відтінком.

– Не вишня? – здивувався я. – От ніколи б не подумав! Тоді просвітіть мене, пане Людкович, бо я, певно, зовсім відстав у ботаніці.

– У цьому немає нічого дивного, адже цей сорт вивели у Львові, а саме у Клепарові. Це – череха. Має дуже приємний смак. Ризикну запросити вас сюди у серпні, коли вона заплодоносить, отоді ви гідно її оціните.

Я гмикнув. Для мене це було новиною, хоч я ніколи навіть і не намагався виділитися у подібній галузі науки.

– То як у вас кажуть на чашку? – перепитав я.

– Філіжанка, – повторив детектив.

– Надзвичайно! – вигукнув я. – У Відні обов’язково скористаюся цим словом. Це надасть мені додаткового бонусу.

– Ви дозволите, я закурю? – звернувся Людкович.

– Почувайтеся як удома.

Я спостерігав, як він вийняв з кишені елегантну люльку. Видно, вона вже була наповнена тютюном заздалегідь, бо детективу залишилося лише запалити. Двічі затягнувшись, Людкович сказав:

– Я вас слухаю, пане Рутецький! Що ви хотіли від мене почути?

– Ерцгерцог Карл Людвіг рекомендував вас як знавця своєї справи, – почав я. – Це правда?

– Ерцгерцогу видніше.

– Не сумніваюся у цьому. Перед тим, як, так би мовити, відкритися перед вами, хочу з’ясувати наступну деталь. Пані Малґожата Серватка, пробачте за мої слова, можливо, як місцевого, вони вас образять, досить-таки посередня актриса. Однак ерцгерцог називає її провідною. Я не можу віднести себе до поціновувачів театру, але, пробачте, провінціалізм не помітити важко.

– Ви мене не образили, – відповів Людкович. – Я ніколи не був шанувальником ні театру взагалі, ні гри пані Серватки зокрема. А ерцгерцогу Австрійському пані Малґожата подобається не лише як актриса, якщо ви мене розумієте.

– Причиною цього є protégé брата цісаря?

– Швидше навпаки. Дозвольте дещо просвітити вас.

Теофіл Людкович знову затягнувся.

– Театр, який ми відвідували учора, побудував граф Станіслав Скарбек, – почав він. – Може, це й виглядатиме дивно, але майже одразу після відкриття у театрі працював граф Александер Фредро, досить відомий драматург.

– А що тут дивного? – запитав я, надпиваючи каву.

– А дивним було те, що дружиною графа була, та і є зараз, Зофія Скарбек.

– Дочка?

– Колишня дружина.

– І яким боком до цього причетна пані Малґожата?

– В Александера і Зофії Фредро є син Ян Александр. Смію сказати, постать досить колоритна. Свого часу його батько входив у польську Раду Народову, а син пішов далі. Вступив у національну гвардію, став ад’ютантом підполковника Хожницького, навіть отримав Хрест заслуг. Після того як угорсько-польські війська були розбиті біля Тімішоари, втік спочатку до турків, а потім перебрався до Парижа. Туди відбули і його батьки. Так от. Іще до заворушень в Угорщині увесь Львів говорив про інтрижку між сином графа Фредро і красунею Малґожатою Серваткою. Це, звісно, могло лишитися непоміченим і ні до чого не зобов’язуючим фліртом, але буквально місяць тому пані Малґожата повернулася з Парижа, де, за чутками, зустрічалася з Яном Александром.

Ця інформація мене зацікавила, бо чудово вписувалася у мій план.

– Перший! – тихо сказав я.

– Прошу? – не зрозумів Людкович.

– Ні-ні, не звертайте уваги! Ваша розповідь дуже цікава і корисна для мене. Мушу вкотре зробити комплімент ерцгерцогу про його чудове знання тутешніх реалій. Він не помилився у своєму виборі.

Я не чекав ніякої реакції від співрозмовника, та й він ніяк не відреагував на мої слова.

– Пане Людкович, ви давно працюєте у поліції? – поцікавився я.