Я не став заперечувати.
– Поляки!
– Сам цісар спричинився до того, щоб відмовити русинам і натомість дозволити полякам займати посади у магістратах. Зрештою, поставивши поляків одразу після німців, ми тим самим зробимо приємне наміснику Галіції панові Аґенору Ґолуховському. І погодьтеся, бути третіми у списку для русинів не так уже й погано, хоч у чомусь вони цього й не заслужили, – закінчив бургомістр.
– Я би погодився з вами, якби не одна деталь, – озвався я.
– Я вас слухаю, пане Рутецький.
– Чому русини, жиди і ці, як їх, вірмени подаватимуть прошення одночасно?
У бургомістра, як з’ясувалося, до всього була вже готова відповідь.
– Цілком ясно, що попередні дві аудієнції заберуть значно більше часу, і для того щоб зайве не перевантажувати цісаря, вирішено об’єднати останні три делегації.
– Це викличе непотрібне замішання, – висловив сумнів я. – Доведеться подумати над цим. Можливо, варто буде скоротити час на попередні аудієнції.
– Але цей список був узгоджений з ерцгерцогом! – заперечив бургомістр.
– Не хвилюйтеся! – заспокоїв я. – Гадаю, мені вдасться переконати ерцгерцога.
Мої слова не припали до душі бургомістру фон Берґендорфу, але виду він не подав.
А я тим часом іще раз переглянув списаний аркуш і повернув його бургомістру.
– А взагалі я задоволений вашою роботою, пане бургомістр. Звичайно, деякі неточності присутні, але в цілому я задоволений. Упевнений, цісар Франц Йосиф оцінить ваші старання. Але доробити треба!
– Звичайно, пане Рутецький! – повеселішав бургомістр. – Не сумнівайтесь: усе буде виправлено! Дозвольте мені вас у дечому застерегти.
– Застерегти? Мене? Хіба мені тут щось загрожує? – здивувався я.
– Не те, про що ви подумали, пане Рутецький.
– Тоді я вас слухаю!
– Вчора у театрі я бачив вас у компанії такого собі Людковича.
– Так, і в чому проблема?
– Я аж ніяк не хочу вказувати такій шановній людині, з ким ви маєте зустрічатися, – спробував вибачитися бургомістр. – Але наскільки мені відомо, ви маєте намір залучити Людковича до роботи.
– Ви щось маєте проти цього?
– Що ви! Але вважаю своїм обов’язком попередити вас, що Теофіл Людкович свого часу підтримував Головну Руську раду й особисто його голову Григорія Яхимовича. Вам, далекій від Галіції людині, може здатися, що ця обставина не є такою важливою, але смію нагадати, що єпископ Яхимович, хоч і вважався людиною, лояльною до Відня, тим не менше спричинився до так званої «азбучної війни», був проти справедливої пропозиції деяких русинів відмовитися від свого алфавіту і перейти на той, яким користуємося ми. Крім того, Теофіл Людкович підтримує грошима «Зорю Галицьку».
Я вирішив завершувати цю розмову.
– Те, що ви розповіли мені, пане бургомістр, мені нове і багато чого я не знав, але річ у тім, що пана Людковича як хорошого спеціаліста мені персонально порекомендував Карл Людвіг. Якщо ви вважаєте, що брат найсвітлішого цісаря помиляється, я можу сьогодні ж розповісти йому.
– О ні, що ви! Не треба! – поспішно заперечив бургомістр. – Якщо на пана Людковича вказав сам ерцгерцог, я не можу ставити під сумнів це безперечно правильне рішення. Сподіваюся, ви не сприйняли мої слова нав’язливими?
– Зовсім ні!
Я підвівся, узяв тростину і надів циліндр.
– Але на майбутнє прошу не вказувати мені, з ким, коли і для чого я маю зустрічатися! – мовив я.
Поглянувши на бідного спітнілого бургомістра (сподіваюсь, лише від спеки), я закінчив:
– До завтрашнього ранку прошу представити мені зміст петицій, що їх громади міста хочуть подати цісарю.
Із цими словами я покинув ратушу. Екіпаж уже чекав мене перед входом. Я зручно вмостився в кареті, вийняв з кишені жилета годинник. Бреге [8] Луї Франсуа Клеман Бреге – французький годинникар ХІХ століття. Тут – кишеньковий годинник.
показував чверть на четверту. Ого, затримався значно довше, ніж сподівався. Потрібно поспішити, а то не встигну привести себе до належного вигляду до прибуття Теофіла Людковича.
Його візиту я надавав виняткового значення…
Напевне, другим іменем Теофіла Людковича було Пунктуальність, бо коли сурмач на недалекій звідси ратуші розтрубив про четверту годину дня, управитель Яблонський повідомив мене про прибуття детектива. На моє здивування, Теофіл Людкович прийшов у тому ж одязі, що і вчора. Свої думки я вирішив тримати при собі. Зрештою, Лемберг – не Відень!
– Вдячний, пане Людкович, що ви прийняли моє запрошення, – привітався я, зустрівши детектива у вітальні, де вже чекав сервірований стіл. – Сподіваюся, ви голодні.
Читать дальше