Петро Лущик - Мій друг Франц Йосиф

– Дозвольте відрекомендувати вам, шановна пані Малґожата, мого друга Максиміліана Рутецького, – представив незнайомку Карл Людвіг. – З паном Людковичем ви знайомі. А це, Максиміліане, провідна акторка театру, в якому ти зараз перебуваєш, Малґожата Серватка.

Я елегантно вклонився і поцілував простягнуту кисть. Від жінки йшов ледь чутний шлейф дорогих парфумів.

– Мені було приємно, коли ерцгерцог повідомив мене, що зі мною хоче познайомитися його друг, – говорила Малґожата.

Вона сіла у запропоноване крісло, почекала, коли це зробимо ми.

– Я просто хотів висловити своє захоплення вашим талантом, пані Серватко, – відповів я, бо треба було щось сказати.

Чесно кажучи, зараз у мене не було жодного бажання не те що розмовляти з кимось, а просто перебувати тут. Події дня, що закінчувався, стомили мене, а наступні обіцяли бути не менш напруженими.

– Просто Малґожата, – поправила жінка.

– Вважатиму за честь!

Розмова й далі протікала у такому ні до чого не зобов’язуючому тоні, який, однак, скоро почав усіх гнітити. Було помітно, що це нікому не приносить задоволення: мені через втому, самій Малґожаті, напевне, через таку ж причину, детективу Людковичу через усвідомлення того, що він почувався не у своїй тарілці. Зрештою, Карл Людвіг зрозумів, що потрібно якось виходити з непевного становища.

Так ми попрощалися із чарівною актрисою, давши один одному слово іще зустрітися при нагоді.

Ерцгерцог спочатку відвіз мене додому, затим відправився до поліції, куди попросив його доставити мій новий знайомий. Чи були цього дня іще справи у ерцгерцога Австрійського Карла Людвіга, я не знав.

Стомлений днем, що минав, я ледве дістався до ліжка і миттю заснув міцним, без сновидінь сном.

Снів я вже не бачив років п’ять.

За всього бажання назвати себе прибічником паперової роботи я не зміг би. Мене ніколи не приваблювала паперова казуїстика, без котрої не міг прожити батько. Він не відмовляв собі у задоволенні переглянути ділові папери навіть тоді, коли у цьому вже відпала потреба і цим займалися ті, хто і мав займатися: клерки. Тут батько міг потягатися з теперішнім цісарем, адже Франц Йосиф нікому не довіряє розбирати кореспонденцію і годинами пропадає з паперами.

Доля розпорядилася так, що значну частину наступного дня я провів у ратуші, розбираючись з «остаточним варіантом забезпечення належної зустрічі найсвітлішого цісаря», як запевнив мене бургомістр.

Я побіжно пройшовся списком. Очей не піднімав, але маківкою голови відчував, що фон Берґендорф не зводить з мене погляду.

– Я тут не побачив відвідин цісарем Будинку інвалідів, – мовив я. – Ви не плануєте запросити монарха на закладку наріжного каменю?

Ще під час минулих відвідин Лемберга молодий цісар (а на той час йому заледве виповнився двадцять один рік) так проникся долею військових інвалідів, котрі не могли самі себе утримувати, що видав розпорядження побудувати для них дім. Я знав, що цісар узявся за цю справу надто серйозно, як на мене, і, нікому не довіряючи, переконав будівничого Віденського арсеналу Гансена звести у Лембергу потрібну споруду.

– Вам відомо, що значну суму на будівництво – а це сімсот тисяч ринських – цісар виділив особисто! І ви хочете позбавити його права закласти наріжний камінь?

– Пробачте, але нам здалося, що зведення будинку, навіть такого величного, який визначив сам найясніший цісар, не варте того, щоб така особа, як найясніший цісар, сама закладала камінь.

– А нехай вам не здається! – перебив його я. – Франц Йосиф надто дорожить усім, до чого має хоч якесь відношення, а на своїх теренах він має відношення до всього. Тому прошу знайти час і внести у плани зміни.

– Буде зроблено! – з готовністю відповів бургомістр, хоча з його тону я зрозумів, що це не надто йому подобається.

Нічого, переживе. Далі я прочитав те місце, де цісар прийматиме представників громад міста. Ось те, що мені потрібно. Так. Австрійці, поляки, українці, жиди. Вірмени. Признаюся, я навіть не здогадувався, що у Лембергу проживають вірмени і що їх достатньо для того, щоб написати петицію до цісаря.

– Вірмени? – здивувався я.

– Саме так! Ми вирішили, що всі громади Лемберга мають право віддати шану нашому цісарю, – пояснив бургомістр.

– Але чому у такому порядку?

– Ну, дивіться! Ми вирішили, що допускати до цісаря потрібно у міру значущості тої чи іншої громади для користі держави. Звичайно, як німець ви не заперечуватимете, що спочатку мають бути австрійці. Його цісарській величності буде приємно зустріти тут, у королівстві Галіції та Лодомерії, своїх співвітчизників.