Петро Лущик - Мій друг Франц Йосиф

Рішення Франца Йосифа явно не сподобалося Британії, яка сподівалася таким чином закінчити дорогу для себе східну кампанію. Та й королю Сардинії воно не припало до душі. Напевне, єдиним, кому не заважав австрійський монарх, був російський імператор. Іще на початку війни Микола І писав Францу Йосифу, що він упевнений у добрих відносинах. Ці відносини розпочалися після того, як останній змушений був звернутися по допомогу до Петербурга, щоб усмирити угорців, і Микола І направив до Будапешта війська. Відтоді минуло шість років, і цісар став обтяжуватися цією залежністю. Щоправда, три місяці тому прийшла звістка про смерть його покровителя й у Відні почали подумувати про зміну політики щодо Росії, тим більше що теперішньому правителю Олександру Франц Йосиф нічого не винен.

На щастя для Відня, у Петербурзі про це ще не знали.

– Так, ви маєте рацію, ваша імператорська величносте! Тут багато варіантів, – згодився я. – А щоб усі їх перебрати, у мене залишається тільки сім днів. Фактично вже шість. І жодного права на помилку.

– Не прибідняйся! Мій брат ніколи не помилявся у тобі, – вирішив зробити мені комплімент Карл Людвіг. – Якщо він вирішив, що ти впораєшся, значить, так і буде. Що ти маєш намір робити?

– Завтра бургомістр представить мені план зустрічі вашого брата, – почав я, але ерцгерцог перебив мене.

– Нікудишній план, як на мене! – мовив він.

– Виправимо! – пообіцяв я. – А до того часу я хотів би мати списки представників різних громад міста.

– Їх доставлять до твого помешкання.

– Я зупинився…

– Я знаю, де ти зупинився! Невже ти гадаєш, що за два роки перебування у цьому місті я не завівся потрібними знайомствами?

– Тоді у мене до вас іще одне прохання!

– Уважно слухаю! – з готовністю сказав Карл Людвіг.

– Мені потрібен офіцер кримінальної поліції, який може допомогти у цій справі.

– Будь-який?

– Ви правильно розумієте: не будь-який. Можливо, не надто балуваний магістратом.

Карл Людвіг хитро примружився.

– Тобто такий, хто має власну думку? – припустив він.

– Ви напрочуд здогадливі, ваша імператорська величносте!

– Є у мене такий! Щоправда, у нього є одна особливість.

– Прошу?

– Саме через цю особливість він не у ласці у бургомістра. Свого часу він близько приятелював з єпископом Яхимовичем.

– Не розумію, – признався я. – Хто такий Яхимович?

– Колишній голова забороненої Руської ради.

Я почав розуміти стурбованість ерцгерцога.

– Тобто він русин? Чи то пак українець? – запитав я.

– Вірно. Це тебе не лякає?

Я знизав плечами.

– Аніскільки! Прошу врахувати, що я сам наполовину русин, хоч вважаю себе австрійцем. От тільки…

– Що?

– Якщо виявиться, що до замаху на цісаря причетні його співвітчизники, чи не стане це на заваді чесному розслідуванню?

– Заспокойся! Для пана Людковича насамперед важлива справа, а вже потім кровні зв’язки.

– Тоді я хотів би з ним зустрітися! – вирішив я.

– Немає нічого неможливого! Сьогодні ввечері у театрі Скарбека [6]  Театр імені Марії Заньковецької. ставлять «Ілюзію життя». Ця драма користується успіхом ще від часу прем’єри. Хочу відзначити, що тут ставлять недурні вистави.

– Дякую за запрошення, ваша імператорська величносте, але боюся, що сьогодні я неспроможний оцінити навіть найвишуканіший виступ. Надто стомився у дорозі.

– Розумію, – з готовністю відказав Карл Людвіг. – Тоді запрошую на завтра. Йтиме не «Ілюзія», лише «Шлюби панські», але і там закручена інтрига. До речі, актриси у театрі нічогенькі!

І хитро подивився на мене. Мене це розсмішило. Я підвівся.

– Здаюсь, ваша величносте! Дозвольте відкланятися, щоб встигнути привести себе до ладу.

Ми домовилися, що ерцгерцог заїде за мною о сьомій, а перед тим домовиться з поки що незнайомим мені офіцером кримінальної поліції.

Коли я виходив з будинку на вулиці Нижні Вали, Конрад уже чекав на мене.

Ерцгерцог Карл Людвіг виконав свою обіцянку, і вже о сьомій годині управитель Яблонський благоговійно повідомив мене про те, що біля воріт стоїть карета з гербом Габсбургів. Про себе усміхнувшись, я мовчки підійшов до екіпажу. Дверцята переді мною відчинив сам управитель. Певно, не бажав довірити таку велику місію комусь іншому.

У салоні я побачив ерцгерцога Австрійського і ще одну людину. Карл Людвіг був у знайомому мені іще з Відня білому кітелі, на якому особливо виділялась червоно-сіра стрічка ордену Леопольда. Довершувала картину зірка ордена. Звичайно, я не міг не відзначити елегантність ерцгерцога, хоч бачив його у подібному образі не вперше, про що й не забарився повідомити його. Мене більше зацікавив супутник ерцгерцога. Він був старший від мене, але не настільки, щоб це так кидалося у вічі. Я дав би йому років тридцять три – тридцять п’ять. Найперше, що одразу зауважив я, були важка квадратна щелепа і дещо великий з горбинкою ніс. На відміну від мене, а тим більше від Карла Людвіга, незнайомець мав засмагле обличчя, причому я одразу зробив висновок, що «світла бронза» у нього не через відпочинок на якомусь південному курорті, а результат постійного перебування на сонці тут, у Лембергу. Тим не менше, я якось одразу проникся симпатією до незнайомця.