Петро Лущик - Мій друг Франц Йосиф

– Хто іще про це знає?

– Його цісарська величність, ви, я, міністр-президент фон Буоль-Шауенштейн, який і попередив вашого брата, і той невідомий, від кого отримали інформацію. Можливо, іще один-два.

– Ти не говорив про це наміснику цісаря Аґенору Ґолуховському?

– Про це у Лембергу не відомо нікому, – запевнив я.

– Чому?

– Бо нам відомо про приблизний час і приблизне місце, але нічого не відомо про того, хто це зробить. Чим менше знатимуть про те, що знаємо ми, тим легше буде виявити, хто за цим усім стоїть. Для пана Ґолуховського я прибув, щоб переконатися у тому, що він усе робить для зустрічі найсвітлішого цісаря. На зустрічі в ратуші я переконався, що і намісник, і бургомістр зробили все від них залежне. Урочистості, охорона від натовпу, навіть війська готові до малоймовірних заворушень.

– Тож у чому проблема? – запитав Карл Людвіг.

– Ті, хто має намір здійснити задумане, не будуть використовувати шляхи, очевидні для охорони. Вони придумають щось інше.

– Я так розумію, Франц не відмовиться від відвідин Лемберга.

– Ви правильно розумієте. Ваш брат не боїться небезпеки.

Карл Людвіг відірвався від споглядання вікна і повернувся до столика. Каву пити не став: любив гарячу, а вона вже почала вистигати.

– І що тобі вдалося дізнатися? – поцікавився він.

– За півдня? – перепитав я. – Ваша імператорська величносте! Я лише встиг оговтатися від жахливої дороги, годинку відпочити і відвідати ратушу, де представив наміснику і бургомістру свої повноваження. Та й то лише ті, про які їм належить знати. Чесно кажучи, ми з вашим братом сподіваємося, що вам відома обстановка в місті й ви допоможете нам.

– Обстановка мені справді відома, але не більше. Я так розумію, що тобі хочеться дізнатися, хто бажає смерті моєму братові.

– Це було б ідеально, – зізнався я.

– Так от, готуйся почути неприємне. Багато хто.

Почуте мене здивувало.

– Як?

– Не віриш? Тоді слухай. По-перше, русини. Або українці, як тобі буде зручніше. Вони мають усі підстави бути ображеними на мого брата.

– Чому? – запитав я.

– Під час кривавих подій в Угорщині сім років тому вони утворили свою Руську раду і не підтримали вимог угорців. Зі свого боку, вони хотіли деяких реверансів для себе, як-от вивчення їхньої мови, щоб укази видавалися не лише німецькою, угорською і польською, але й українською. Спочатку мій брат спробував виконати деякі з цих вимог, але потім відступив і все управління цими землями віддав у руки полякам. Аґенор Ґолуховський довів Руську раду до розпуску; поміж управителів ти не знайдеш жодного русина, хоч у Лембергу їх не так вже й мало. Ясна річ, у своїх бідах вони звинувачують мого брата. По-друге, поляки.

Це мене здивувало.

– А чому вони? Ви ж самі казали, що після розгрому бунтівників вони найбільше скористались, – мовив я.

– А їм цього виявилося замало! – запально сказав Карл Людвіг. – Їм здається, що навіть такі незначні поступки, які залишилися в українців, є серйозною загрозою для їхнього існування, і вони вимагають від брата остаточно вирішити галицьке питання. Звичайно, на користь поляків. Інші варіанти навіть не обговорюються. По-третє, жиди.

– Жиди? – Мені здалося, що я не розчув. – А їм що не подобається?

– Та теж, що й русинам. Навіть більше.

– Що ви маєте на увазі? – допитувався я.

– Після поляків у Лембергу вони другі за кількістю. І жодного, я повторюю – жодного жида у магістраті. І всі, я наголошую, групи захочуть попросити у мого брата аудієнції, щоб випросити для себе поблажок і заодно очорнити інших. А мій вінценосний брат, між іншим, приймає прохачів сам. Не довіряє нікому. І за право бути прийнятим першими йтиме запекла боротьба, адже тим, хто удостоїться аудієнції останнім, сподіватися на позитивне розв’язання свого питання даремно.

Рішення визріло миттєво.

– Мені потрібен цей список, – швидко сказав я.

– Навіщо? – здивувався ерцгерцог.

– Хочу зустрітися з представниками громад міста. Як представник найсвітлішого цісаря я повинен перевірити, чи немає у прохачів чогось забороненого. Заразом спробую зрозуміти, чого можна чекати від них.

– Навряд чи перед тобою відкриються, – засумнівався Карл Людвіг.

– Я теж так гадаю, тому не варто відкидати інші загрози.

– Які?

– Зовнішні.

Ерцгерцог гмикнув.

– А тут у кого не тицьни – влучиш у точку! – сказав він, і я змушений був із цим погодитися.

Перебуваючи у свиті цісаря, я був у курсі міжнародних подій. Зовсім недалеко звідси, а до Будапешта, де перебував зараз монарх, іще ближче, об’єднані війська Британської, Французької та Османської імперій довершували захоплення Севастополя. Зрештою, Східна війна повільно наближалася до свого логічного завершення, тобто остаточного послаблення впливу Росії на північне Причорномор’я. Її закінчення, безперечно, наблизив би похід «слов’янського легіону» під командуванням Садик-паші. Переслідуючи російську армію, п’ятнадцять тисяч козаків захопили Бухарест і вже чекали наказу перейти річку Прут. Тоді на цісаря натиснули з Петербурга, а той у свою чергу на султана османів, і Абдул-Меджид відкликав свого полководця, який насправді виявився поляком Чайковським.