Петро Лущик - Мій друг Франц Йосиф

– Бідна Сісі! Вона ще така молода і не була готова до характеру нашої матері, – говорив він. – А те, що Сісі народила не сина-наступника, а дочку, також не могло не відбитися на ставленні до неї.

– Імператриця іще молода, – обережно додав я.

– Це, звісно, так, але дуже часто буває, що потім важко народити хлопчика. Але що це ми? Звичайно, буде син, як же без цього!

Ерцгерцог підвівся.

– Ти, певно, голодний, – раптом сказав він.

Я не став заперечувати. Я справді був голодний, адже, окрім нашвидкуруч приготовленого сніданку одразу після прибуття до міста, я нічого не їв. Карл Людвіг повів мене до великої кімнати, де на нас уже чекав сервірований стіл. Я був щиро вражений побаченим. Чесно зізнаюся, мене важко чимось здивувати, але тут його імператорська величність перевершив самого себе, хоч цьому й легко дати пояснення: Карл Людвіг знав мої уподобання. Він, хитро примружившись, спостерігав за моєю реакцією і поспішив заспокоїти:

– А каву принесуть пізніше!

– Дякую, ваша імператорська величносте! – Я спромігся лише на подяку.

Ми сіли один навпроти одного й поволі, як цього вимагав етикет, смакували наїдки, що їх приносили лакеї. Розмова протікала також мляво, і стосувалася вона наших спільних знайомих, останніх новин у Відні, який Карл Людвіг залишив три місяці тому, був відірваний від столичного життя і, ясна річ, горів бажанням бути в курсі останніх подій.

Зрештою, і ерцгерцог, і я розуміли, що за столом у присутності лакеїв, які постійно підносять все нові страви, про щось серйозне говорити не те що не прийнято, але й небезпечно. Тому розмова вийшла спокійна й невимушена.

– Як почувається баронеса Кароліна? – поцікавився ерцгерцог, коли лакеї востаннє наповнили наші келихи вином. – Барон фон Фішбах більше не противиться вашому весіллю?

– Милостивий пан такий добрий до мене, що згодився пробачити своєму майбутньому зятеві усі мої попередні грішки, – повідомив я.

– Усі? – здивувався ерцгерцог. – Барон хіба святий отець, щоб прощати все? Чи йому відомо не про все?

– Про все знає лише Всевишній! – зі знанням справи відповів я, бажаючи закінчити цю неприємну для себе розмову.

На моє задоволення, Карл Людвіг зрозумів мій натяк. За його пропозицією, ми перейшли до сусідньої кімнати, де на невеликому столику біля вікна вже парувала духмяна кава. З вікна відкривалася чудова панорама площі Фердинанда. Червневе сонце відігнало вранішню мряку, висушило бруківку, і тепер нею сміливо, не боячись забруднитись, прогулювалися містяни.

Річку Полтву під площею заточили у тунель, і незахованою вона була лише перед вікнами резиденції ерцгерцога.

Карл Людвіг кинув у чашку дві ложечки цукру, перемішав і обережно надпив. Я завжди пив каву без цукру і без молока. Любив гірку. Вона мені приносила задоволення.

– Розповідай! – чи то запросив, чи наказав ерцгерцог. – Яка справжня причина твоєї появи тут? Я ж розумію, що посилати свого найкращого друга до одного з міст, котрі має намір відвідати, мій брат просто так не буде. Має бути причина, й вагома причина. Я не помиляюся?

Я завжди захоплювався інтуїцією братів.

– Ні, ваша величносте, ви не помилилися. Причина моєї появи тут, у Лембергу, справді вагома, – підтвердив я.

– Я тебе слухаю! Сподіваюся, я належу до тих людей, яким про це належить знати?

– Безумовно! Ба більше: ваш брат наголосив, щоб я розповів про неї вам.

– Так, це серйозно! – відзначив Карл Людвіг. – Я тебе уважно слухаю!

Я зробив ковток кави.

– Зрештою, тут і розповідати нічого. У Будапешті ваш брат дізнався, що під час відвідин Лемберга на нього готується замах, – повідомив я.

Почувши таке, Карл Людвіг так і застиг із піднесеною до рота чашкою. Минуло декілька довгих секунд, поки він опам’ятався і поставив чашку на столик. Ерцгерцог довго дивився на мене, вирішуючи, чи не надумав я жартувати з ним, але жартувати я і не збирався, у чому мій співрозмовник переконався, прочитавши це на моєму обличчі.

– Тому ваш брат, особливо нікому не довіряючи, і відправив мене інкогніто перевірити, наскільки обґрунтовані такі підозри, – говорив я. – І по можливості я маю зробити все, щоб відвести від вашого брата небезпеку.

– Звідки такі відомості? – зацікавився вражений почутим Карл Людвіг.

– З Генерального штабу. У них свої джерела інформації. Сумніватися у цьому причин немає.

Судячи з вигляду ерцгерцога, ця звістка стала для нього неприємною несподіванкою. Він підійшов до вікна, довго дивився на вулицю. Не озираючись, запитав: