Петро Лущик - Мій друг Франц Йосиф

Що і треба було довести!

Найменше, звичайно, у мене було бажання провести цей літній вечір у пустопорожніх розмовах про посередню гру місцевої знаменитості, але той факт, що людина, яку я лише запідозрив, сама запропонувала зустрітися, не міг бути випадковим.

Звичайно, мене найменше хвилювала вистава, яку ставили у театрі Скарбека, але і прибути під фінальні оплески також не випадало. Від сьогоднішньої розмови багато чого залежало (принаймні, я хотів, щоб багато залежало), тому щоб не виглядати невігласом, доведеться висидіти всю виставу. Тільки б не ставили «Ілюзію життя»! Після такого важко бути безпристрасним.

Але мої побоювання виявилися даремними. Ще при вході у театр я дізнався, що сьогодні ставлять мого улюбленого «Вірного слугу свого пана». На моє здивування, гра Малґожати Серватки приємно відрізнялася від учорашньої, і я із задоволенням смакував майбутню розмову.

Сьогодні у ложі я був сам. Не відомо, чи Карл Людвіг був «у долі», чи просто Малґожата мала вільний доступ до його ложі, але до закінчення вистави мене ніхто не потривожив. Коли ж під традиційні крики «Браво!» опустилася завіса (до речі, вигуки сьогодні різнилися від учорашніх, були щирішими, чи що), двері позаду обережно відчинилися, і голос, що належав адміністратору театру, повідомив, що відома мені особа чекає на мене у себе у гримерці. Я прихопив завбачливо придбаний дорогою сюди букет білих троянд і попрямував за чоловіком.

Звичайно, сам я ніколи б не розібрався у цьому лабіринті переходів і поворотів, але невдовзі я вже стукав у потрібні двері.

Малґожата Серватка уже встигла змінити сценічний одяг на вечірній і, здавалося, чекала на мене. Я елегантно поцілував їй руку, вручив квіти.

– Обережно, вони колючі! – поспішив попередити я.

– Дякую, пане Рутецький! Ви такий шляхетний і чуйний! І такий розкішний букет!

Вона піднесла квіти до обличчя.

– Це лише скромний вияв мого захоплення вашою грою! – відповів я.

Принаймні ці слова я сказав щиро.

– Я вдячна, що ви відгукнулися на мого листа. Мушу признатися, «Ілюзія життя» – моя творча невдача.

– Ви надто критичні до себе, пані Малґожато!

– Аніскільки! – заперечила вона.

– Смію з вами не погодитись! У Відні я часто відвідував театри, тож повірте мені, що бачив вистави і хороші, й погані. Вашу гру я сміливо можу віднести до перших.

Видно, мій комплімент припав до душі молодій жінці, і вона широко посміхнулася.

– Ви не проти мене провести, пане Рутецький? – запитала вона.

– Максиміліан! – уточнив я. – Для вас просто Максиміліан.

– Як я смію? Я всього-на-всього провінційна актриса, а ви друг найяснішого цісаря…

– Пусте, пані Малґожато! Тут можете бути спокійні. На відміну від мене, його цісарська величність байдужий до мистецтва. Його більше цікавлять географічні відкриття.

– Хіба на Землі іще лишилися нерозвідані місця? – здивовано запитала Малґожата.

– Найсвітліший цісар вірить у це, і це має бути правдою!

Ми покинули гримерку і знову якимсь лабіринтом вийшли на площу перед театром. Вона була заповнена народом і численними екіпажами. Я зауважив Конрада, що спокійно спостерігав метушню навколо себе.

– Моя карета у вашому повному розпорядженні, – повідомив я.

– Це даремно! – відповіла Малґожата. – Я живу недалеко звідси. А вечір такий чудовий!

У цьому вона мала рацію. Вечір справді видався на славу, й було б гріхом не скористатися цим.

Ми вийшли на правий берег Полтви, на вулицю Нижні вали і повільно рушили нею. Нам зустрічалися перехожі й галантно віталися з нами. Я зрозумів, що моя супутниця досить відома у Лембергу, бо, попри усю свою значущість, я навіть не припускав, що два дні перебування у місті зробили мене таким відомим.

– Скажіть, Максиміліане, а ви знайомі з Францом Ґрільпарцером? – поцікавилася Малґожата, одночасно відповідаючи на чергове привітання легким кивком голови.

– Траплялося, – непевно відповів я.

Чесно кажучи, мені не дуже хотілося згадувати останню нашу розмову з Ґрільпарцером, коли я спробував вступитися за колишнього канцлера фон Меттерніха. В одній з вистав Ґрільпарцер непрямо натякнув на нього. Чудово знаючи, що Франц Йосиф неодноразово запитував у того порад, я не міг не висловити своєї думки про це. Тоді кожен залишився при своїй думці, але це не стало причиною не відвідувати інші вистави.

– Уявіть собі, пані Малґожато, це досить-таки жвавий дідок, – сказав я. – Щоправда, він уже не пише для сцени, радше для себе, але у світі з’являється часто.