Петро Лущик - Мій друг Франц Йосиф

– Як цікаво! Відень, опера! – захоплено мовила моя супутниця. – А я, уявіть собі, далі Кракова не їздила. Нудьга жахлива! Якби не ерцгерцог, просто не знала б, куди подітися.

«А Париж? – ледве не вихопилося у мене. – А коханий Ян Александр?»

Своє здивування я вирішив залишити при собі. Подумаю на самоті, а тим часом слухав пані Малґожату.

– Лише приїзд ерцгерцога Карла Людвіга розбудив життя Львува, – зауважила вона. – Його імператорська величність влаштовував бали, сам був зразком елегантності. Ви не знаєте, чи буде бал на честь прибуття найяснішого цісаря?

Я не встиг не те що відповісти, а просто сприйняти слова пані Малґожати, а вона вже вела далі:

– Було б добре, якби Карл Людвіг влаштував такий бал! Про це б довго говорили. Ви знаєте, іноді дії ерцгерцога видаються мені дещо дивними.

– Чому ви так подумали, пані Малґожато? – Нарешті я спромігся вставити хоч слово.

– Не далі як учора ви прийшли у театр у супроводі цього грубого детектива.

– Мені здається, тут ви не праві, пані Малґожато! Як на мене, пан Людкович досить приємний чоловік і чудовий професіонал.

– Це у вас говорить ваша чоловіча солідарність, – надула губки актриса. – Я, звичайно, не знаю, який він професіонал, і, дай Боже, ніколи не дізнаюся на собі, але вже той факт, що він русин, має змусити вас, Максиміліане, задуматися.

– Ви гадаєте, що це може мені чимось зашкодити? – поцікавився я. – Пробачте мою необізнаність у місцевих порядках. Просто я ще не мав змоги оглянути місто.

– Я вас розумію, Максиміліане. Звісно, завдання, яким ви маєте честь займатися, забирає увесь ваш час, і, повірте, мені незручно, що саме я його у вас відбираю.

– Не переймайтеся! Як кажуть у нас у Відні, «настав час насолодитися годиною».

Тим часом моя супутниця зупинилася.

– Ось тут я живу! – сказала Малґожата і показала на добротний будинок. – Як і говорила, це зовсім недалеко.

– Це справді прекрасний район! – мовив я. – Близько до театру.

– А також до цієї противної ріки!

Це мене здивувало, бо я уперше почув з уст містянина таке про Полтву.

– Перепрошую? Напевне чогось я не знаю, – сказав я.

– На щастя, зараз ви не чуєте, але бувають такі дні, коли тут нічим дихати. А комарі…

Після цих слів молода жінка скривилася і повела плечима.

Я поспішив відкланятися.

– Чи можу я сподіватися, що ми іще зустрінемося? – запитав я, цілуючи білу руку Малґожати.

– Мені хотілося б, щоб це сталося, – відповіла вона і зникла за дверима будинку.

Я почекав, коли поруч зупиниться екіпаж. Сів у салон і скинув циліндр. Настав час зібратися з думками. І насамперед, звідки актриса провінційного театру дізналася, що розмовляє з другом самого цісаря? Те, що я не міг ніде прохопитися, був упевнений. Попри всю свою непередбачуваність, ерцгерцог Карл Людвіг також ніколи не хворів на балакучість, особливо якщо це стосувалося безпеки старшого брата.

Було над чим подумати, а отже, і була потреба іще раз зустрітися з пані Малґожатою.

Назавтра зранку Теофіл Людкович поклав переді мною списаний аркуш.

Чесно признатися, мене вразив цей список. Я навіть не підозрював, що за такий короткий час кордони королівства Галіції і Лодомерії перетнуло так багато іноземців. Упіймавши мій здивований погляд, детектив поспішив мене «заспокоїти»:

– Тут іще немає тих, хто прибув протягом останнього тижня. Списки просто ще в дорозі.

Я важко зітхнув і вчитався у текст. Найбільше тих, хто захотів поближче познайомитися з цим коронним краєм, прибуло з Пруссії, і були вони здебільшого літні люди. Судячи з прізвищ, що повторювалися, це були подружжя. На моє запитання Людкович відповів:

– Після того як доктор Торосевич провів аналіз води у селі Трускавець (це на південь звідси, під Карпатами) і було виявлено, що води лікують різні хвороби, сюди почали прибувати на лікування хворі.

– І допомагає? – поцікавився я.

Для мене подібні слова стали новиною.

– Я, слава Богу, не потребую подібних процедур, але знаю, що у Трускавці вже побудували декілька лазень. Окрім літніх панів та панн, свої старі рани лікують і колишні військові.

– «Поручик лейб-гвардії Гренадерського Імператора Австрійського полку Павло Михайлович Рюмін», – прочитав я.

– Хоча б він, – згодився Людкович. – Замість того щоб їхати до Баден-Бадена, шановний поручик Рюмін вирішив полікувати свої давні рани, отримані, судячи з усього, десь поблизу, у нас. І ближче, й, підозрюю, дешевше.