Анастасія Байдаченко - Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Жодних сумнівів: попри усі старання молодого Вандома не зробити їй дитину, вона завагітніла. І те сталося не в їхній останній раз, коли він геть не дбав про неї. Якщо вона все правильно порахувала – десь два з половиною чи три місяці. Ще деякий час Ізабелла сиділа на підлозі, сховавши ноги, паралізована цим розумінням: гірше й бути не може. Навіть мови не може бути про те, щоб тепер зізнатись Раулю та розраховувати на його захист. Більше того – його захист та визнання дитини означає приниження для неї, безчестя та повторення долі матері. Та й до Дюнуа, що досі впевнений, що її стосунки із Вандомом не перетнули межі танців та випадкових поцілунків, йти не можна.

«Я впораюсь із цим… Упораюсь… І більше не робитиму таких дурниць…» – повторювала вона сама собі. Зараз жовтень, дитя, якщо її розрахунки правильні, народиться у квітні. Вона має залишити двір до того, як покоївка про щось здогадається. І також королева. Ізабелла заперечливо хитнула головою та криво посміхнулася сама собі: її величність уже давно знає. Придворні дами шепотіли одна одній, що пралі та покоївки завжди квапляться з доповіддю до королеви, коли в якоїсь фрейліни не наступає вчасно місячна кровотеча. Кажуть, за таку новину Йоланда не жаліє срібної монетки. А кому ж знати такі подробиці про придворних дам, як не покоївкам та пралям, що міняють постіль та перуть її? А Ізабелла пропустила вже дві чи три кровотечі. Безперечно, її величність уже обізнана з тим, що у неї буде дитина. І, звісно, вона знає, від кого…

Йоланда навіть оком не повела, коли мадам де Вандом попросила її аудієнції, а потім дозволу на деякий час повернутися до своїх володінь.

– Їдьте, моя люба. Та неодмінно повертайтесь, коли одужаєте. А коли повернетесь, будьте обережнішою та потурбуйтесь, аби ваші нездужання не повторювались занадто часто.

Ізабелла тричі схилилась у реверансі й вийшла з кабінету її величності. Авжеж, королева усе знає…

Минув Великдень, потім перша половина квітня, а дитина Рауля не квапилася на світ Божий. Ізабелла вже шість тижнів не виходила з найвищого покою донжону Ла-Ферте, коли вже навіть найпишніші сукні, із важкими складками під грудьми перестали приховувати її стан. На щастя для Ізабелли, активізувалися воєнні дії, тому ані Дюнуа, ані Вандомам було не до візиту. Про неї забули.

До ліжниці було дозволено заходити лише Бланш дю Пон, старій годувальниці Ізабелли, Мадлен, її молочній сестрі, та Жанні, колишній коханці Філіппа де Вертю. Вагітність ретельно приховували від мешканців замку, навіть капелана було звелено викликати лише у разі загрози життю породіллі чи немовляти. Ізабелла годинами сиділа біля вікна, дивилась на першу зелень незмигним поглядом. Бланш дю Пон марно пропонувала щось попоїсти. Але відповідь була завжди та сама:

– Я нічого не хочу…

І ці слова були для старої годувальниці найгіршими у світі. Ізабелла завжди була суцільним жмутком бажань, прагнень та почуттів. Навіть за найбільших переживань вона не втрачала ані зухвалості, ані апетиту, ані почуття гумору. Зараз же вона сама не своя… Днями сиділа у ліжку, обійнявши руками свій живіт, і плакала. Так, наче хотіла оплакати те дитя завчасно.

– Годі, годі, мадам. Якою буде доля тієї дитини, коли мати носить її у сльозах? Ще жодного дня не було, відколи ви повернулись до Ла-Ферте, щоб ви не плакали…

– Бланш, я не зможу лишити це дитя… Я мушу його віддати… Я ніколи не знатиму, чи добре про нього дбатимуть… Ніколи… Що я за жінка така, що не можу подбати про свою дитину?

Від того бідолашна Ізабелла знову розридалася, і Бланш вирішила більше не дорікати своїй вихованці, а відволікти її гаптуванням дитячого приданого.

Як було у звичаї перед пологами, вона склала заповіт і від того впала у ще більшу меланхолію. Не так має народжувати шляхетна дама, не ховаючи свій гріх від усіх у високій вежі, а в пишному пологовому покої, прикрашеному гобеленами та квітами.

Ані звільнення, ані перепочинку. Тільки страждання, біль, задушливий запах крові й ароматичних масел. Не можна кричати. Інакше всі зрозуміють, здогадаються, що вдова Анрі де Вандома народжує позашлюбне дитя. Третю добу тягнуться виснажливі пологи. Ізабелла лежить знесилена, розбита, напівмертва. Обличчя жінок коло неї стають дедалі суворішими… Ізабеллі байдуже. Допоки сильний, як демон, біль не захоплює її владно та безжально. Тоді вона кусає собі руку, щоб не кричати. Біль нестерпний та приголомшливий – Ізабелла ледве встигає здивуватись, що досі жива.