Анастасія Байдаченко - Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

У Сен-Поль моторошно, тихо та холодно. Коло ліжка короля лише декілька найвірніших людей. Немає ані його дружини, ані дітей. Брата вбито, сестри померли, а племінники у полоні. Гострота свідомості та думок раптово повернулися до божевільного короля саме на ложі смерті, коли віднялася мова та сили бодай підняти руку.

Як страшно помирати одному! Бідолашний король Франції вдивляється вицвілими голубими очима в обличчя присутніх. Жалість! Лише жалість в їхніх очах. Аж раптом він згадав щирий смуток своєї невістки, герцогині Орлеанської. Як давно це було! Як квапливо зникли з пам’яті рідні обличчя! Сиві спогади вертаються до короля, каламутять слабку свідомість. Згадуються чомусь лише смерті. Спочатку принц Шарль, його первісток, що прожив лише три місяці. Ізабо й справді тоді страждала. Через півтора року вона народила дочку Жанну, хворобливу й слабку. Знову маленька труна, вкрита гаптованим золотими лілеями синім брокатом. Жанна чи вже другий Шарль? Потім помер ще один син, ледве народившись. Його охрестили Філіппом – так хотів його брат… І ще одне поховання: сірий сніг мішався з дощем, порубане тіло герцога Орлеанського поховали в Селестинському монастирі. Король не хотів чути, король не хотів дивитись. А за рік померла герцогиня Орлеанська, чи не єдина людина, що дарувала йому заспокоєння своєю щирістю. Спогади слабшали, наче крізь туман, Шарль чув, що від пологів померла його дочка Ізабелла, а від лихоманки помер дофін Луї… Потім з глибини лився терпкуватий голос Ізабо – сконав їхній син Жан [11]  З дванадцяти дітей Шарля VI та Ізабо Баварської батьків пережили лише четверо. Вісім померли раніше: Шарль(1386), Жанна(1388—90), Ізабелла (1389–1409), Шарль (1392–1401), Мішель (1395–1422), Луї (1397–1415), Жан (1398–1417), Філіпп (1407). … Знов тихо. Раптом спалахують хрести, у вогні горять люди – король кричить, але беззвучно, лише трохи підводиться з ліжка з відкритим німим ротом, божевільним порожнім поглядом. Перед його очима невідомо чому і як блимають чорні домовини, червона кров на бруківці та страшне біле небо з воронням. Шарль замружився… Знову тихо. Обережно розплющив очі – коло ліжка нікого немає. Чиясь моторошна хода…

– Ваша величносте! – чується ясний, до болю знайомий голос.

– Мій брате! – Шарль марно намагається підвестися з ліжка, сльози котяться градом із його вже безбарвних очей.

Він тут не сам. Коло ліжка стоять усі: брат, невістка, діти, сестри, малі й дорослі – усі мерці, лише простягають до нього свої холодні білі-білі руки й шепочуть:

– Ваша величносте! Брате! Татусю! Кузене!

Король не боїться. Він марно намагається випростати руки до брата, на зморщеному обличчі проступають сльози.

– Я йду… Я вже йду…

На мить його викривлене стражданням обличчя осяяла якась глибока радість, він іще раз відкрив очі, обвів вицвілим поглядом сирі кам’яні стіни і помер. Він так і не дізнався, що бастард його брата, його племінник Жан Дюнуа, двічі приходив до смертного ложа, вбраний до невпізнанності у свиті королівського лікаря. І що вже надвечір того просяклого дощем жовтневого дня Дюнуа, ризикуючи власним життям, заганяючи коней, помчав до Пуатьє, аби сповістити принцові Шарлю, що його величність помер, і немає тепер у Франції іншого короля, окрім нього.

…Щоб заспокоїти сумління, англійський регент Бедфорд щедрою рукою сипав милостиню, а поховання короля Шарля було сповнене таких розкошів, яких він не знав останні десять років життя. Труну з тілом нещасного монарха відвезли до королівської усипальниці в абатстві Сен-Дені. І всі ці дні: відспівування, жалобних ходів, похорону – королівську труну супроводжував величезний натовп французів із довгими білими свічками у руках. Дворяни, буржуа, селяни – усі ридали за благословенним королем. І не було жодного близького родича короля, яких злигодні долі кинули у полон, обійми смерті чи до прибічників дофіна Шарля.

Бедфорд хижо примружував свої пташині сіро-зелені очі: Франції вже не існувало. У французів залишалось жалюгідне Буржське королівство та слабкий принц, сповнений сумнівів.

Після того як Дюнуа розповів про останні дні його величності в порожньому палаці Сен-Поль, новий король Шарль впав у справжню істерику. Він знав, що мав вийти до придворних, що зібрались у залі Палацу правосуддя в Пуатьє. Та він занадто добре пам’ятав, що в тій залі було встановлено дві статуї: батька-короля, що позбавив його спадку, та матері-королеви, що своєю поведінкою збезчестила його, навіки поселивши в його полохливому серці сумніви. І Шарлю здавалось, що вони аж свердлять його своїми кам’яними очима. Чи справді він має право на французьку корону? Не годину і не дві він змусив придворних чекати. Його тещі, королеви Йоланди, не було поруч, вона повернулась у Бурж до дочки, тож ніхто не міг розважливим мудрим словом заспокоїти принца.