Анастасія Байдаченко - Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Коли ж нарешті Шарль з’явися в залі правосуддя, Тангі дю Шатель, зневажаючи етикет, закричав:

– Король помер! Хай живе король Шарль! Сьомий цього імені, якого нам дав Бог!

– Хай живе король! – тричі повторили всі присутні, впавши на коліна.

Двір повертався до Шинона, королева Йоланда, отримавши звістку про смерть старого короля, поквапилась назустріч двору свого зятя. Нарешті вона мала добру звістку для нього: молода королева Марі при надії. Хіба ж не добрий знак?

Ізабелла бачила рідного брата вперше за півроку. Проте різкий роздратований погляд Дюнуа зупинив її щирий намір кинутись йому на шию.

– Жане, – жалісно озвалася Ізабелла, вже зрозумівши, що зараз добряче отримає на горіхи.

– Мадам, я лише три дні при дворі, та вже вдосталь наслухався огидних пліток.

– Жане… – зойкнула Ізабелла, на її чорних із золотавими смужками очах затремтіли сльози.

– Що ви собі думаєте, мадам, моя сестро? Ваша поведінка ганьбить честь родини! Вас представили до двору, аби дбати про родинні інтереси, а не крутити романи. Найпростіше, найшвидше – це зруйнувати репутацію жінки, а назад уже вороття немає. Жоден шляхетний чоловік не захоче вас узяти заміж, а у нас немає великого посагу, аби він закрив очі на поговір! Я хочу, щоб ви негайно припинили будь-які стосунки з молодим Вандомом!

– Я кохаю його, – крізь зуби відказала Ізабелла із впертістю, яка Дюнуа була добре відома.

– Кохання – завелика розкіш для дами вашого походження, мадам. Ваші почуття нікого не обходять. Ви з тринадцяти років при дворі, мали би навчитись опановувати себе та усвідомлювати свій обов’язок. Родина рано чи пізно обере вам нового чоловіка, а я хотів би бачити від вас ту ж покірність, яку виказала наша сестра Маргарита, коли поїхала до Бретані. І наш брат, герцог Орлеанський, я впевнений, хотів би.

Від згадки про Маргариту Ізабелла вже не змогла стримати плачу. Відтоді, як її зведена сестра десятилітньою дівчинкою, і сльозини не зронивши, поїхала до володінь герцога Бретонського, Ізабелла почувалася надзвичайно самотньою. Дюнуа, як і кожен вояк, у глибині душі ніяковів від жіночих сліз. Голос його стенувся, і він продовжував значно м’якше:

– Я ваш брат, Ізабелло, я люблю вас, і в мене нікого ріднішого за вас не залишилося. І те, що я зараз маю розмову, щоб отямити вас, а не надавати ляпасів і не відправити до монастиря, має впевнити вас у моїх добрих намірах та щирості. Гадаю, що наш покійний брат Філіпп де Вертю у цій ситуації не добирав би слів.

– Жане, ви не розумієте, – він кохає мене…

Дюнуа важко зітхнув. Ніколи в житті він не подумав би, що його амбітна розумниця-сестра перетвориться на закохану дурепу.

– Ізабелло, вам давно не дванадцять років, ви мали би зрозуміти, що чоловіки кажуть одні речі, а роблять інші, часто називаючи коханням свої бажання. Адже жінки хочуть чути про кохання! Він не може із вами одружитися. Він хоче, аби ви були його коханкою. Подивіться у люстерко – хто б не хотів? Та ви маєте бути розумнішою. Ви маєте покинути Вандома. Коли вже у вас забракло розуму та спритності тримати все в таємниці, ці стосунки не роблять вам честі. Ваш сповідник мав би нагадати вам. А коли ви вже зізналися сповіднику, то це, безперечно, донесли королеві Йоланді. Не плачте. Це все марно. І у вас немає вибору. Ви перш за все маєте дбати про інтереси родини. Наші брати досі в полоні. На щастя, листи до Лондона йдуть довго. Коли наш брат, герцог Орлеанський, дізнається про ваші люб’язності з молодим Вандомом, я напишу, що це все вигадки наших ворогів. Ви зрозуміли мене, мадам?

– Так… – ледь чутно відповіла Ізабелла, опустивши голову.

– Чеснотна жінка прагне мати чоловіка, законних дітей та сеньйорії. А від того, що ви закохались в одруженного чоловіка, ще й власного дівера, вам того не отримати. Невже ви хочете прожити життя, чекаючи, поки він овдовіє, отримає папський дозвіл та одружиться із вами? Ви дуже молода та наздвичайно гарна дама, його величність знайде вам доброго чоловіка, – будьте певні.

– Так, мій брате, – Ізабелла геть скисла.

Коли вона вперше прибула до двору, Філіпп де Вертю сказав їй, що будь-який її вчинок не повинен кидати тінь на честь та інтереси родини. Зараз її другий брат нагадав їй те, що вона так легковажно забула. Адже шляхетна жінка ніколи не зможе діяти за власним вибором.

Ізабелла ледве витримала ранковий прийом у короля. Попри те, що вони з Вандомом намагалися жодним чином не виказати своїх стосунків, безперечно, хтось із шпигунів королеви скористався їхньою необережністю та доніс її величності. Королева сама підливала масла у вогонь, вимірюючи межу їхньої стриманності. Коли Рауль де Вандом чергує у короля, то неодмінно відправить саме мадам Ізабеллу із запискою до зятя, аби поцікавитись, чи добре він почувається, чи передати листа від королеви Марі, що спершу завжди надходили до матері. Вандом ніколи не проґавить момент, скориставшись із того, що король надиктовує секретареві кілька рядків відповіді у сусідньому покої, аби обійняти Ізабеллу за талію, квапливо й спрагло поцілувати, та, міцно схопивши за руку, владним пристрасним шепотом призначити побачення ввечері.