Анастасія Байдаченко - Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

– Мадам…

– Ви прийшли, монсеньйоре? Хіба ваша дружина відпустила вас?

– Я не потребую її дозволу! – різко відповів Рауль, ледве стримуючи роздратування.

Ізабелла ніколи не дозволяла собі ревнощів, проте вся ця ситуація була важкою та неприємною, Вандом волів швидше її зам’яти та повернути коханці настрій. Рауль упав перед нею на коліна та схопив за руки. Вона нетерпляче вивільнилась. У Вандома геть зіпсувався настрій.

– Та що із вами, мадам?

– Ви представили двору мадам де Вандом… У неї буде дитина…

– Не думав, мадам, що вас дивують такі речі. Вона – моя дружина, де ж мені з вашої ласки брати законних синів?

– Звичайно, монсеньйоре, вона – ваша дружина. А хто тоді я?

– Ви – жінка, яку я кохаю. Понад усе. Хіба ви забули?.. Я присягався вам тисячу разів.

– Атож. Як я могла забути? – вона прикусила губу, навіть не намагаючись приховати гіркоту.

Вандом різко підвівся, гнів так оволодів ним, що він почав міряти покій широкими кроками. Настрій коханки не давав йому спокою, він прагнув припинити їхню сварку якнайшвидше.

– Господи, Ізабелло, чого ви хочете?

– Того, що й будь-яка жінка – бути дружиною, а не коханкою! Народжувати законних дітей, а не бастардів… Бути господинею у вашому замку, а не бідною родичкою, яку терплять із великої милості…

Вандом, не опанувавши себе, вже хотів відповісти різко, майже грубо, та Ізабелла підвела до нього свої наповнені сльозами очі. Попри нахмуреність, попри стиснуті жорстко губи, він був як повітря для неї. Кожен погляд, кожна посмішка, кожен дотик… Зрадливі сльози покотилися по обличчі, вона квапливо змахувала їх. Вандом кинувся до неї, цілуючи руки та намагаючись обійняти.

– Не треба, монсеньйоре… Не треба. Я не хочу. Нічого путнього з цього не вийде. Ви одружені, Бог дав вам дитя. А те, що було у нас із вами, жодним добрим словом не назвати. Ідіть… Вас буде шукати його величність… Або вона … Залиште мене… Я маю привести себе до ладу перед святом. У мене очі червоні. Її величність уважна до таких речей, її дами мають бути привітними та веселими і робити те, що накажуть – байдуже, що у них на серці…

Вона квапливо вивільнила руки. Рауль аж скривився від образи. Мало чим жінка могла полоснути його гордощі сильніше, аніж такою зневажливою відмовою від його кохання. Так хіба що набридливе цуценя проганяють…

– Я хочу, щоб ви пішли, монсеньйоре. Те, що між нами було, інколи робило мене по-справжньому щасливою, та набагато частіше – нещасною. Якщо я не прожену вас, то дозволю вам зруйнувати моє серце, репутацію та життя вщент. А я цього не хочу.

Хоча Рауль досі мовчав, крила носа його аж побіліли, видаючи гнів. Саме страх того, що його почуття, бажання, його самого можуть відкинути, як непотріб, змушував розривати будь-які стосунки першим. Він найменше чекав такого повороту подій від завжди покірної його волі Ізабелли. Його маленької Ізабо… Адже жодного разу до цього дня вона не виказувала інших бажань за його власні. Спантеличений, ображений Рауль глухо запитав:

– То це все, мадам? Ви проганяєте мене?

Вона квапливо кивнула, вже не в змозі стримувати сльози.

– Усе… Господи, все…

Його високий лоб знову прорізала важка зморшка. Він на мить скам’янів, хоча невимовний гнів спопеляв його зсередини. Він не хотів помічати ані її сліз, ані тремтіння в голосі. Всі його почуття, весь його біль, вся мука були в ньому самому.

– Я хочу, щоб ви мене запам’ятали, мадам. Добре запам’ятали…

Рауль рвучко ступив до дверей та замкнув їх на клямку. Потім схопив її обличчя обома руками. Ізабелла думала, що він хоче її поцілувати, і заплющила очі, проганяючи сльози.

– Я завжди пам’ятатиму вас… – прошепотіла вона. – Присягаюсь, я завжди пам’ятатиму вас…

Та Рауль не мав наміру ані бути ніжним, ані дбайливим. Він рвонув обома руками червоне плаття від плечей до пояса та притис Ізабеллу до стіни, впившись губами в шию. Руки ковзнули нижче – впевнено, зухвало, так наче знали її досконало. Тіло Ізабелли зрадливо занило, визнаючи його владу. Вона спершу обіперлася обома руками на нього, так наче хотіла відштовхнути, а вже за мить слухняно відпружилась, Рауль стис її міцно, мало не до синців, на межі пристрасті та грубощів, насправді не знаючи, куди подіти шал, що спопеляв його зсередини образою та бажанням. Він раптом знайшов задоволення в тому, щоб змусити Ізабеллу бути покірною кожному своєму поруху, геть не виказуючи ані крихти ніжності, змусити її прикусити собі губу до крові, аби лише не закричати, змусити її тіло із шалом віддатись на його удавано недбалі, брутальні пестощі, без жодного цілунка, без найменшого лагідного слова. Він знав, що деякі чоловіки віднаходять задоволення в тому, щоб жінка в ліжку була залякана, зв’язана чи навіть плакала. Вандом ніколи не належав до їх числа, проте зараз йому хотілося цілковитої покори, повного прийняття, так наче він хотів покарати її за образливі слова та зневагу. Він підібрав спідниці та ковзнув рукою між стегнами, геть не лагідно, не ніжно. Ізабелла зойкнула, стискаючи його долоню. Аж тут скам’яніле напруження на його обличчі змінилося вдоволеною, дещо іронічною посмішкою: