Анастасія Байдаченко - Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Отруйними гадюками, спершу обережно – від фрейліни королеви до придворного шевалье короля – поповзли чутки: красунчик Рауль де Вандом упадає коло своєї братової, а безсоромна мадам Ізабелла не надто забороняє ці адванси. Якщо вони досі не впали у гріх, то скоро це неодмінно станеться, адже вони такі молоді, а при веселому дворі короля так важливо зберегти чеснотність.

«Стій прямо і не смій червоніти, наче тебе це зовсім не обходить!» – наказала Ізабелла сама собі подумки. На її тонкому, дуже білому обличчі завмерла придворна посмішка. Ізабелла, скільки себе пам’ятала, хотіла опинитись при дворі, і жадала впливу та хотіла, аби король називав її милою кузиною, що завжди стояла так близько до королеви і трону, наскільки дозволяло її походження та посада, ані півфута нікому б не поступилася місцем. А нині лякливо неслухняними ногами позадкувала до третього ряду, де місце придворних без краплини королівської крові або ж для людей, позбавлених жодних амбіцій. Очевидно, що дочці герцога Орлеанського, хай і позашлюбній, та невістці графа де Вандома там не місце…

І як би вона не ховалась у третьому ряду придворних сьогодні, дами озирались та дивились на неї, сичали отруйними язиками, ховаючи обличчя за віялами. Вони знали, що король наказав своїм придворним представити до двору своїх дружин, знали, що Рауль де Вандом так само змушений буде привезти свою дружину, Луїзу де Русі, як би він не хотів залишити її навіки-вічні у заміському маєтку.

Ізабелла навіть зі своєї схованки добре бачила те, що відбувається. Герольди доповіли про Рауля де Вандома, графа де Менга та сеньйора Маршенуара із дружиною. Рауль був у простому оксамитному таперті темно-синього кольору, він міцно тримав під лікоть Луїзу в зелених брокатах. Треба визнати – пересувалась вона із важкістю, як гуска, попри височезний пояс сукня не приховувала, що мадам де Вандом при надії. Ізабеллі здалося, що у неї зараз просто розірветься від стукоту у скронях голова, у шлунку закрутилося, але вона неймовірним зусиллям стримала потяг до блювоти. Вона не помічала ані несмаку зеленого із золотом вбрання Луїзи, ані надміру коштовностей на її пальцях, ані посклянілих очей Рауля, що дивився у бік трону і навіть упівоберта не озирався до дружини. Ізабелла бачила лише те, що Луїза вже геть не те дівча, яким вона була на весіллі, попри маленький зріст та вагітність, зараз вона була пишною молодою жінкою – білошкірою, кругленькою, сіроокою та білявою. Багато чоловіків не відмовились би від такої у своєму ліжку. І Рауль, звісно, не відмовився. Високий пояс сукні мадам де Вандом знов нагадав Ізабеллі, що нічого доброго їй чекати не слід…

За кілька кроків від трону Луїза схилилась у ритуальному реверансі та завмерла, чекаючи на дозвіл його величності підвестися. Треба гадати, їй важко триматися, схиливши коліно, в її стані, а король, як більшість молодих чоловіків, геть цього не розумів, тому він уважно слухав довгий перелік володінь, сеньйорій і титулів, аж тоді дозволив їй встати.

– Мадам де Вандом, ми надзвичайно раді бачити вас при дворі, – сказав король, вказуючи, куди Луїзі стати.

Розгублена розчервоніла мадам де Вандом замість того, щоб стати, де вказано, ще тричі присіла у реверансах, що треба було робити, лише залишаючи залу. Придворні зашепотіли щось глузливе, Рауль кресонув дружину розгніваним поглядом. Луїза розгубилась ще дужче і стояла геть червона, не піднімаючи очей, руки її, зчеплені на животі, тремтіли.

Високий лоб Рауля прорізала глибока зморшка – ознака сильної стурбованості. Він шукав поглядом Ізабеллу, та не знаходив її у звичному місці біля трону. Він знав, що попри бездоганне виховання та придворну витримку, попри завмерлу світську посмішку на вустах, цей прийом із представленням до двору Луїзи для неї як ляпас. Він хотів поговорити з Ізабеллою до того, як почнеться учта, де їх можуть розсадити далеко одне від одного без жодної змоги перекинутися хоч півсловом.

Проте знайти Ізабеллу йому вдалося лише в її покої. На щастя, вона була сама, мадемуазель де Буассі з дозволу королеви на два тижні поїхала на прощу. Призвичаєним рухом, сунувши дрібну монету у податливу відпружену долоню, він відпустив покоївку, що допомагала своїй пані із зачіскою. Покоївка удавано ображено зойкнула, хоча добре знала, що коли молодий Вандом опинився в ліжниці мадам Ізабелли, та ще й мадемуазель де Буассі немає, то в неї буде кілька вільних годин.

Ізабелла, звісно, зауважила вторгнення, проте продовжувала удавати, що зайнята вибором прикрас. Рауль деякий час мовчки дивився на неї, аж язиком цокнув від захвату. Вона – ідеальна придворна дама, така витончена, освічена, так доречно вбрана. Він прийшов саме у ту мить, коли покоївка мала подати їй верхню сукню з чорного оксамиту, але не встигла. Тому Ізабелла сиділа у нижній сукні темно-червоного кольору, який пасував їй найбільше.