Анастасія Байдаченко - Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

– То ви хочете мене, мадам…

Вона лише зойкнула у відповідь, присунувшись дужче до нього, розв’язуючи срібні китиці на комірі його білої лляної сорочки.

– Ні, не так. Зараз як я хочу … – прошепотів Рауль їй на вухо, лоскочучи подихом маленькі пухкі пасма волосся, що не вкладались у коси.

І наступної миті жбурнув її на стіл обличчям так швидко, що вона ледве встигла зіпертися на руки. Потім задер спідницю та глухо наказав:

– Ширше…

На мить Ізабелла завмерла від раптової криці в його голосі та незнаної раніше брутальності. Якщо це гра – то вона вперше злякалась, втративши будь-яке розуміння: чим все це закінчиться?

– Ви добре почули мене, мадам? – повторив Рауль, голос його став низьким, він захрипів.

Він схилився над нею, потім упав усією важкістю їй на спину й повторив у самісіньке вухо:

– Ширше…

Ізабелла послухалась… Вони кохалися до цілковитої безтямності, аж поки знесилена, майже непритомна Ізабелла нарешті ледь чутно не відповіла на запитання Рауля те, що він так прагнув почути.

– Тож кому ви належите, мадам?

– Вам… Тільки вам, монсеньйоре… Назавжди…

Тільки тоді він дозволив собі втратити контроль, зрештою дозволив собі повне задоволення. А тоді відпустив Ізабеллу.

Ізабелла сиділа на підлозі в розірваній сукні, зім’ятій брудній спідниці, не спроможна навіть пальцем поворухнути. На тонкій ніжній шиї, на плечах та зап’ястках вже проступили синці, шкіра між стегнами нила, наче її подерли, а потім посипали сіллю, від найменшого напруження чи навіть згадки про те, що сталося, низ живота зводило болісно-солодкою судомою. Те, що між ними відбулося, важко було назвати коханням, проте і він, і вона отримали якесь приголомшливе болісне задоволення, утричі солодше та болючіше, бо вони розуміли, що то востаннє. У долоні Ізабелла затисла срібну китицю з коміра Раулевої сорочки, яку вирвала, не знаючи, куди подіти шал своїх рук. Вандом мовчки привів до ладу своє вбрання, плеснув собі в обличчя холодної води з глечика для вмивання, та, навіть не озирнувшись до своєї безтямної коханки, вийшов із покою Ізабелли.

Наступні два тижні Вандом залицявся мало не до кожної придворної красуні, усіляко даючи зрозуміти Ізабеллі, що жодним чином не страждає від розриву із нею. Придворні знову засичали отруйними жалами, вишукуючи найменші ознаки ревнощів чи образи на бездоганно байдужому обличчі мадам Ізабелли. Може, то все порожні балачки? Королева задоволено та водночас зацікавлено за нею спостерігала. Коли її придворна дама нарешті опанувала себе, то чи не доручити їй нарешті тримати на короткому повідку котрогось із свавільних сеньйорів, більше потрібних короні, ніж Рауль де Вандом, який і так нікуди не подінеться? Може, котрогось із братів герцога Бретонського?

Та й самі шевальє наче нутром відчули, що можуть посперечатись за її увагу. Ще влітку п’яний Луї Анжу, старший син королеви Йоланди, схопив Ізабеллу у темному коридорі Шинонському замку, втиснув у стіну так, що вона вільно дихнути не могла, затим обмацавши її, відштовхнув зі словами:

– Коли б ти не спала з молодим Вандомом, а він мені брат по зброї, то ще тиждень сісти не змогла б… Тікай звідси та не потрапляй мені на очі в безлюдних місцях.

Відтоді Ізабелла навіть на королівських учтах у залитих світлом сотень воскових свічок залах оминала герцога десятою дорогою. Жвава увага чоловіків її гнітила, необхідність бути люб’язною та підтримувати світську розмову псувала настрій. Попри все, що сталося, попри накази брата, думала вона лише про Рауля де Вандома. Та й далеко від нього не втечеш, Вандом – її сеньйор, старший у родині, допоки його батько в полоні у англійців. Він має право їй наказувати, а у неї – жодного приводу відмовитись йому коритися. Від цієї думки страх труїв їй серце. Страх, що він зрештою змусить її робити те, чого вона не хоче.

– Ви надзвичайно бліда сьогодні, мадам де Вандом, – сухо зауважила старша придворна дама королеви, мадам де Гокур.

– Мені і справді зле, мадам. У голові паморочиться. Мабуть, застудилася на ловах у вівторок.

– То йдіть до своїх покоїв та накажіть покоївці принести вам теплого вина. Її величність не терпить, коли придворні дами хворіють.

Ізабелла схилилась у реверансі. Насправді сердешна не змогла б добути до кінця прийому, бо їй стало млосно, обличчя зробилось крейдяно-білим, вона ступила два кроки до коридора палацових служб та вибігла геть. На нижньому поверсі, де працювали палацові пралі, білошвачки та кастелянші, вона перехилалася через край підвіконня, її зімлоїло. І поки приголомшена Ізабелла намагалася зрозуміти, що й до чого, її ще двічі скрутило. Вона аж сповзла на підлогу, а якась жаліслива праля із розпухлими від води червоними руками подала їй кухоль крижаної води та мокрий рушник. Ізабелла мовчки взяла, у своєму приголомшенні навіть не здогадавшись подякувати. Праля із легкою посмішкою до неї озирнулась – чи то кепкуючи, чи то співчуваючи. Ізабелла механічно прополоскала рот, виплюнула воду та приклала рушник до обличчя…