Роман Іваничук - Смерть Юди

Хтось був у моїй печері, – думав Тома, вловлюючи ніздрями ледь чутний полинний запах, яким просочена біла одежа есеїв, – може, хтось з них приходив і ячмінних коржів приніс? Ба ні, в печері не помітно жодного сліду, тільки запах давньознайомий і призабутий: то не полин і не шафран, хіба що мира з найдорожчого нарду; так, це пахощі мири, якою колись обмила Ісусові ноги Марія Маґдалина і волоссям своїм обітерла.

Розумів Тома, що нікого в печері не було, що це його туга за Марією, якої ніколи більше не побачить, має такий запах, тож утішився, що пекучий туск набрав конкретної ознаки, котра нагадуватиме йому кохану, коли нестерпно тяжко стане.

А нині стало найтяжче: розгорнутий сувій папірусу, на якому лягли перші рядки Євангелія, став невблаганний, мов кат: він спонукував Тому привести ще раз юдейську столицю разом із храмом на плаху й дивитися, як гине народ, – це було понад його сили.

Та мусив у собі викресати ту міць, бо супротивитися не міг; ніщо на світі не є таким жорстоким, як папір, якому ти хоч раз запродав душу. Та втішало Тому те, що перебуває в цю мить не сам, а з найсолодшим спогадом про Марію: ось злива її каштанового волосся падає на стопи Ісуса, Марія хоче ним прикрити своє обличчя від грішного погляду Томи й зробити цього не може: від Маріїної вроди, немов від полум’я, тліє волосся й шалена зваба прозирає крізь нього, спалюючи на вуголь того, кому б вона мала належати, – усе це виразно бачить Тома в цю мить, й через те йому легше брати в пальці тростинове перо, щоб розпочати найтяжчий розділ свого Євангелія – про повернення блудного сина на вітцівщину, яка зустріла його не празнешним столом, а кров’ю: була це кров рідного народу, у якій Томі судилося скупатись, а потім написати нею п’яте, юдейське, Євангеліє.

Бо Матеєве, яке носив усюди разом з образом Марії, було всесвітнє й безлике, призначене для всіх і ні для кого окремо, холодне й безболісне – без крихти гордості за те, що Христос був юдей, без крихти сорому від того, що юдеї замучили Христа, без крику розпачу над несправедливо й жорстоко знищеним гебрейським народом.

Тож спливали з тростинового пера чорні рядки на папірус – про чорну війну, від якої не зуміли втекти, хоч і як намагалися, первосвященики; не уникли її й тетрархи – як не плазували перед імператорами; зазнав її сповна юдейський народ, незважаючи на те, що так ганебно калічився, заганяючи себе зі страху глибоко в рабство. Вдруге переживав тепер Тома ту війну – страшну, безглузду й божевільну.

…Зачарований в чужому вільному народі й розчарований у рідному, який прирік себе на рабство, відмовившись від народженого ним самим Месії, – вертався Тома до Єрусалима, навіть шматка хліба не захопивши з Оріяни, хіба що весь край прийняв у серце, і ніс назад те, що взяв з собою, йдучи з Андрієм у далеку Гіперборею: образ Марії, що його намалював Лука, і Євангеліє від Матея; ці дві речі в’язали його з Юдеєю протягом десятиріч й не давали забути її, відчужитися, бо ж були це Мати юдейська і Слово юдейське – чинники, які творять народ і свідчать про нього.

І думав ідучи: а який народ є насправді моїм – той, що мене народив, чи той, якому я віддав половину свідомого життя? Один обраний для мене, а другий обраний мною; один живим Йорданом впадає в Мертве море непам’яті, втомившись старістю, другий – молодий і в ранній молодості байдужістю до решти світу вражений, заарканений самозабутньою прив’язаністю до землі, – й обидва натурою схожі: віддають себе беззастережно під опіку Божу, сліпо увірувавши в свою самодостатність, не відаючи того, що вибраність не дається, а завойовується, й обидва, незважаючи на різницю віку, однаково живуть у вигаданому світі примар і міфів.

О, ті обряди оріянські! Ярило навесні одягає поля в зелемінь, а на початку літа, завершивши своє величне творення, вмирає, – і ховають оріяни його опудало, плачучи й голосячи, мед п’ючи й співаючи сороміцьких пісень; по жнивах на честь Спаса, який скидав манну на колосся й вона медом стікала по стеблах, в’яжуть із соломи дідуха й танцюють довкола нього; на Купала очищуються вогнем й росу збирають у череп’яні горщечки, щоб нею зцілювати рани, зимою ж, на Корочуна, зустрічають народження сонця й колядками випрошують у нього тепла.

А ті русалії – та грішна чистота й шаленість! Немов захмелені діти Діоніса, розбіглися оріянські діви по житах, шуварах, кущах, засліплюючи світ русалковою нагістю тіл, а за ними, мов дикі огирі, мчать навмання голі фавни – кому яку нині доля призначить; і сміх, і крики, і млосні зойки, і радісне стугоніння землі, яка в цю мить запліднюється людським родом; і співи, і хороводи, і танці! А насичений життям край пишно квітує, щоб згодом розродитися неозорим багатством плоду; п’яний хміль космічної стихії сплітає в любовному шалі все суще на ній – достоту як молоді тіла на русаліях, і наливається природа насінням життя, щоб потім невтримно народжувати.