Роман Іваничук - Смерть Юди

Був це Йоан Хреститель, живий во плоті, хоч і страчений на забаганку Сальомеї Іродом Антипою багато років тому: певне, воскрес Йоан, щоб прийти до народу, який загибає, – не дозволив він собі вознестися назавше в небо, щоб сісти поруч з Вітцем й погрожувати помстою за свою смерть; Йоан Хреститель вернувся на землю, щоб здерти полуду з людських очей і очолити прозрілий народ.

Я підбіг до нього, щоб вчути рятівні для мене слова, і я вчув їх:

– Тримайтеся землі своєї, не розпорошуйтесь по світу, бо ніхто ніколи не збере вас більше докупи, а як і зійдетесь колись, то немічні, розсварені, ворожі й роздерті будете й не зумієте вже побудувати справжнього юдейського царства на юдейській землі; апостоли, не втямивши Христової науки, просвіщають нині чужих владик і будують у чужих землях чертоги, в яких гебреї житимуть, погорджувані слугами: тримайтеся землі своєї, бо вона у вас єдина – завтра пізно буде повертатись, зваблені принадами чужих країв, зостанетеся в них без вух, язика, серця й лику гебрейського й братимете принизливу милостиню з рук просвіченого самими вами господаря!

– То для чого Господь зсилав на апостолів свого Духа? – запитав Тома в розпачі. – І хто ж тоді Месія – ти чи Христос?

– Христос – то Дух нашого Бога, втілений у людину, яку я хрестив на Йордані, а вести вас до земної волі мав я: де ж ви були, апостоли, коли мені стинали голову, де ж ви були, коли римські леґіонери виводили Ісуса з Гетсиманського саду? Чому ви так легко позбулися небесного й земного проводирів своїх? Хіба не втямили, що Господь послав нас обох на землю ради вашого спасіння: в один час ми були зачаті й діяли на землі одночасно – перший рятував од скверни душі, другий призначений був до земних трудів з орудою меча. Ми удвох були єдиним Месією, і ви обох дозволили вбити: одного віддали на розп’яття, а другого покинули в темниці, і зостався дім ваш порожній… Сліпці, кроти, не гідні світла й волі!

Й коли видіння Йоана Хрестителя відірвалося від землі й зникло в розпеченій бурхаті всесвітнього хаосу, застогнав Тома:

– Де істина? Де ж істина?

Та юдейської правди на обітованій землі вже не було, тут панувала істина переможця, а поза нею – страшна дійсність вигнаного народу, який усе, чим жив, втратив: Храм, Столицю, Традицію, та щонайстрашніше – Релігію, яка народилася із Христом і загинула разом з ним для юдеїв. Народ злякався витвореної ним самим нової віри і залишився із старою, що конала, знесилена пологами.

Чому – злякався? – думав Тома. – Чому юдеї враз запрагли смерті щойно прославленому Ісусові – хіба лише через марні сподівання на те, що він очолить повсталий народ? Ба ні – навпаки: зі страху, що таки очолить, і стара віра солодкого очікування свободи враз переміниться в криваву боротьбу за неї, бо таки з’явився виблаганий у Бога юдейський вождь. І закричали перед Пілатом: «Який він цар, у нас один цар – у Римі» й застерігали прокуратора: «Що тобі скаже імператор, коли ти самозваного царя помилуєш, нема в нас іншого повелителя крім римського кесаря!» Реальна ява Месії, який перервав мрійливий сон старогебрейської релігії, була страшною у своїй непередбачуваній новизні, й народ сам припинив свій поступ, віддаючи на смерть вождя й залишаючись біля конаючої матері, яка його народила.

І що це за народ такий – юдеї, – думав Тома, – що так ревно вміє молитися за волю, вимагає її, кричить, галасує, навіть набирається відваги стати на дорозі самого прокуратора, та коли приходить справжній провісник свободи, вмить хоче його спекатися, затуживши за принадами тихого рабства; що ж ми за народ такий, що ту голову, яка виростає з-посеред нас на вершок вище, в заздрості й злобі стинаємо, а коли над нами зводиться чужинець – так легко миримося з долею і намагаємося відшукати в чужакові коли не достоїнства, то хоч милосердя; а може, ми такий уже народ, що воліємо бути немічними, бо ж сила накладає обов’язки працювати над собою, думати, звершувати, творити?

Так розмірковував Тома серед пустелі – й постав перед його очима палац Ірода в Єрусалимі, а на балконі поміж двома колонами стоїть Понтій Пілат у червоній туніці без рукавів, заперезаний голубим поясом, й показує униз пальцем, де стоять Ісус Христос, скатований тридцятьма ударами дротяної нагайки, і вбивця римського леґіонера Варавва, закований у ланцюги, – милостиво запитує в юрби, котрого з них відпустити на волю з нагоди святої Пасхи.

І стоїть стортурований Христос перед натовпом, розлюченим на нього тільки за те, що він назвав себе Богом. А юрба не хоче мати у своєму стані Бога – хай він витає десь далеко в небі, й вона готова ревно молитися до нього; юрбі важко змиритися з тим, що ця звичайна людина – інша, ніж вони. І тому плебеї хочуть вивільнитися від неї, щоб не мати між собою кращого, бо з кращим тяжко жити поруч – за ним треба йти вчитися, удосконалюватись, повертати собі людське обличчя ціною праці і пожертв, зрештою – воювати, коли він накаже, а юрбі вигідніше скніти в лінивому й ситому рабстві… В очах Ісуса – німий докір людям і Богові. Він знає про своє безсмертя, але що з того, коли й воскресіння не може дати користі цим людям, бо вони не схочуть збагнути таємницю його месіянства. Христос свідомий того, що його виймуть нетлінного з гробу, але ж не буде він потрібен цьому людові, який не бажає ні духовного прозріння, ні матеріяльної волі. І ось кричить юрба: випусти Варавву, звільни покидька, ми в порівнянні з ним виглядатимемо кращими і вищими!.. І беруть собі вбивцю за месію, а Месія марно за них умре.