Роман Іваничук - Смерть Юди

– Обряди ваші заникнуть, коли пізнаєте правдивого Бога, – далі говорив Тома з чужого, Андрієвого, голосу.

– Ніколи! – заярілася дівчина. – Якщо твій Бог справжній, то він прийме й освятить все те, що протягом віків створили наші люди!

– Але ж тоді та віра не буде юдейською…

– А чому вона має бути юдейською, адже Бог єдиний для всього світу, і кожен народ одягає Бога в свої шати.

– Напевне, так, – мовив Тома в задумі. – Ходімо, веди мене у свій світ.

…З повним глеком цілющої води, зачерпнутої з єрихонського джерела, вертався Тома оазою далекого оріянського світу, з яким за двадцять три роки свого перебування над Данапром і Россю встиг зріднитися й полюбити його – працьовитого, наївного й безтурботного. І дивувався, й неспокій мучив його не раз: надто легко приймали оріяни нову віру – так само, як надто довірливо впускали на свою землю і до своїх хат номадів-зайд, що безупину перекочовували перехресними дорогами по степовому краю: заходили в Оріяну сармати, скіфи й роксоляни, а теж і роші, яким апостол Андрій показав з півночі дорогу, – і віру в оріян приймали і запановували тут.

Тож пробував Тома вселити в оріян бодай краплю свого невір’я: їхня гостинність була для них згубною; вони цього не знали й купалися в своїх обрядах і співали й прославляли вже поганськими піснями Томиного вчителя Ісуса, в будні не розгинали спин на полі, а чужинець тим часом у їхніх весях кермував громадами й, віру християнську приймаючи, примушував оріянський люд по-християнському любити ворогів своїх, а оріяни й раді були, що провід мають, бо за роботою й піснями не мали часу пізнавати науку кермаництва…

Минали роки, і все частіше повіювало з далекого півдня солоним запахом пустель, змішаним із солодом помаранчевих гаїв, та ще держала Тому в своїх обіймах і випускати не хотіла оріянська земля, народ якої жадібно всмоктував проповідь християнської віри, злютовуючи її в єдиний сплав із власним обрядом, – і ставало свято народження сонця днем Різдва Христового, а весняне свято Ярила празником Христового Воскресіння; зеленосвятні русалії – пам’яттю про зішестя Святого Духа на апостолів; назви свят мінялися, а предковічні ритуали залишалися, і не бачив Тома в цьому гріха, і рідним здавався Томі оріянський образ Христової релігії… Й не випустила б благословенна Оріяна дванадцятого апостола із краю, якби якось не зустрівся Томі на бористенському шляху купець-християнин з Ольвії, від якого Тома дознався, що апостол Андрій, повернувшись з гіперборейського Словіна, де мало не зазнав смерті від напівдиких рошів, подався в грецьке місто Патри, навернув там у християнство силу-силенну мешканців і навіть дружину патраського архонта Максиміллу просвітив; за це архонт ув’язнив апостола й наказав його розіп’яти. Промучившись три дні на хресті, скінчив Андрій своє життя 62 року після рождества Христового… Нові думки вдерлися тоді в душу Томи: а чи не осквернив він віри Христової, прищепивши її на поганській дичці, чи не вчинив Тома непрощенного гріха, за який прокляв би його Андрій?

Й однієї ночі долинув до Томи з небес голос апостола Андрія:

«Я загинув в ахейській Патреї за Христову віру, а ти споганився в Оріяні; хіба не мовив я, коли ми вирушили в гіперборейські краї: нема на тобі знаку Божого! Невже не бачиш, якою стає наша віра в оріянському краю?»

Тома вийшов з хати надвір і тужно вдивлявся в зоряні розсипи на Єрусалимському шляху й чув, як кличе його дорога, що мчала небом з Оріяни до Юдеї.

«А якою стала б наша віра в Юдеї, якби ми її не покинули?.. Про всіх подумали, лише не про свій край. А він хіба не вартий Ісусової науки, що всі ми розбрелися по чужаницях? Сусідів навчаємо, а чи вберегли себе?» – відказав Тома Андрієвому голосу.

Й поманила його небесна дорога, що тягнулася від Єрусалима, пуповини земної, до межі світів над Данапром. Не вертаючись до зчужілої раптом оріянської домівки, попрошкував Тома навмання з півночі на південь попід Єрусалимським шляхом: вертався додому, мов блудний син.

Хтось був у моїй печері, хтось заходив до неї в той час, коли я долав найтрудніший у моєму житті шлях до єрихонського джерела, продираючись крізь хаос звільненого від правічної гармонії світу – потрощеного, зрушеного з місця й кинутого неземною силою супроти часу, а тому парадоксального й нелогічного. Все в цьому світі втратило свій дотеперішній ритм, послідовність і сенс; перехрестя поперекроювали і сплутали усталені шляхи в ньому, знайомі тракти розгалузились гілками стежок у невідоме; змінюються в нашій добі епохи, стикаються між собою старі й нові сили, зударяючись і вибухаючи, мов космічні тіла у небесних глибинах; гине узвичаєність і народжується щось зовсім нове, якого ще не було, а тому збагнути його важко: нова матерія духа не зрощується із старою плоттю традицій – з нею зможуть дати собі раду хіба що майбутні покоління, а тому такою трудною стала для мене дорога до старого єрихонського джерела, на якій треба нинішньому роду зберегти себе хоча б для того, щоб дати можливість народитися новому.