– Благословен, хто гряде в ім’я Господнє, осанна во вишніх! – ревів натовп, а перелякані фарисеї благали Ісуса, щоб заборонив юрбі вітати його, адже кожної миті можуть вихопитися з Антонії леґіонери, щоб посікти народ, і каміння тоді заговорить… Я ще не міг знати, що за кілька днів ця сама юрба буде домагатися в Пілата кари для облудника, який всує царем себе назвав, і не сліпці будуть у цьому винні, а він, Ісус, бо прийшов до народу як Син Божий, не розуміючи того, що народ його приймає за ватажка земного і ніхто про Царство Небесне й не помислює.
Думав я: якщо ти, Ісусе, і справді Бог, то в цю хвилину мусиш стати людиною, якій повірив би народ… Благав його в душі: зійди з осла й поклич людей за собою! Я вже не боявся крові, сам готовий був піти з ним на битву, бо зрозумів остаточно: спочатку воля, а потім Царство Духа. Та не знав я ще тоді, що народ, який волав «Чудо вчини, чудо!», й не чекав поклику до бою, а готової волі…
Ісус не звертав уваги на захоплені вигуки, заклики й благання: чим більше йому слави додавалося, чим вищий ставав його тріумф, тим більше він замикався в шкаралущу своєї таємниці – чужий і цьому світові не належний. Він в’їхав у навстіж отворену Золоту браму, за якою зводився до неба храм, обведений ста п’ятдесятьма коринфськими колонами, покритий золотою бляхою, а спиці срібні й ворота теж сріблом ковані.
Христос зупинив ослицю й ступив на землю. Він підвів руки до молитви, та враз затулив долонями обличчя, й сльози хлинули крізь пальці – ніхто не знав, чому плаче чоловік, якого Месією називають, але плач був зловісний, і на мить стихла юрба, яка чекала – хто готового блага, хто заклику до битви, тільки не сліз. Та нічого не бачив тепер Ісус – крім величної святині, над якою звершувався відлік часу, і відчинилися перед Месією двері храму.
Ісус ступив крок, другий і зупинився, вражений побаченим. У притворі, де стояв жертовний вівтар, було людно й гамірно, й ніхто тут не молився. За ослонами сиділи крамарі й продавали різний крам для справляння треб і пожертв: чотки, ладан, лампади, оливу, баранів, голубів, ягнят; попід стіною стояли рундуки, в яких міняйли обмінювали шекелі на динари; йшли тут завзяті торги – звичайні, звичні і прадавні. Господній Дух витав десь там, у Святилищі храму, а тут ніхто до святощів діла не мав – у притворі кишів брудний базар: торгівці захвалювали товар, дурили покупців, базарні злодійчуки сновигали поміж рядами й спритно набивали, де тільки могли, кишені – крамом і грішми; тут ніхто не хвалив Господа, всюди смерділо тваринним послідом, і сторопілий Ісус стояв на порозі притвору із затиснутою в долоні пугою, якою поганяв ослицю.
Він випростався, став вищий, високий, маєстатичний; я аж тепер помітив, що в рисах його обличчя немає нічого гебрейського, що він – леґат небесних світів, якого Провидіння послало з найдальших глибин космосу на землю тільки для того, щоб побачив він цей грішний содом, який вчинили в домі молитви бездушні люди, – і покарав їх або вмер за їхнє спасіння. Ще хвилину тому я підозрював, що Ісус давно домовився з Юдою ґалілеянином, й вони влаштували парадне видовище для того, щоб зібрати докупи й згуртувати народ; я навіть дивувався якоїсь миті, як уміло увійшов Ісус у відведену йому роль, і аж тепер зрозумів, що Месія навіть не бачив натовпу: нічого не бачив, поки не уздрів наруги над святинею і збагнув ту глибину прірви, в яку безслідно канув людський дух.
Розгніваний посланець Господній підвів караючу десницю й із затиснутим у долоні батогом кинувся до столів. Він перевертав їх, зсував руками крам на долівку й шмагав торгівців по головах і спинах; Ісус був один, а крамарів сотні, і що їм було зім’яти, побити, вбити напасника, та вони втікали стрімголов із притвору, пройняті несусвітним страхом – Месія карає! – і доганяв їх громовий голос мужа, з якого заговорив Бог:
– Се мій дім молитви, а ви зробили з нього вертеп розбишак!
І тут пролунав за балюстрадою, де належало стояти жінкам, голос. То заговорила Божа жінка Анна, яка щойно вкинула в карнавку все, що мала – дві лепти на пахучу оливу для Месії, знала ж бо, що помре він на хресті: хай вкладуть його, намащеного пахощами, до святого гробу… Божа жінка Анна простояла тут мовчки з дитинства, а нині вперше заговорила про те, що правдиво знала тільки вона. А знала, що Ісус – Син Божий, ще відтоді, як Богородиця восьмого дня після народження Ісуса принесла немовля до храму, щоб представити його перед Господом і за п’ять шекелів відправити над ним обряд обрізання. Ніхто б і не помітив матері з дитиною, якби не старий Симеон, який усе життя простояв у храмі, чекаючи утіхи для Ізраїля: він упізнав у дитяті Месію в той момент, коли могель звершив акт обрізання – по крику немовляти впізнав і сказав урочисто, а слова ці чула Анна: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу свого в мирі, бо мої очі бачили Спасителя – світло на просвіту поганам і на славу ізраїльського люду». Того дня помер старий Симеон, і знала тайну немовляти лише Божа жінка Анна, яка нині вперше заговорила, впізнавши в розгніваному Ісусові Месію:
Читать дальше