Роман Іваничук - Смерть Юди

– Це Син Божий, і поклоніться йому, народи!

Проте народ мовчав, і було це передгрозове мовчання. Остигли враз захоплення і екзальтація – люди прийшли сюди не для поклонів, а за порятунком: ось увійшли у двір храму римські леґіонери – варвари осквернили своєю присутністю святиню, і ніхто не наважується вигнати їх; а ти, посланцю небесний, проганяєш ні в чому не повинних крамарів й не бачиш і бачити не хочеш ні леґіонерів, ні пекла на землі – Царство Боже заступило тобі зір!..

Я подумав у цю мить про Йоана Хрестителя: саме нині вперше відлунився б його голос, який досі звучав серед людської пустелі. Та його немає, він у тюрмі… І ніби у відповідь на мою перелітну думку хтось у юрбі загорланив пропитим хриплим голосом:

– Хрестителя вбили в Тиверіяді! Ірод Антипа подав його голову на тарілці розпусній Сальомеї!

Викрикнув ці слова чорний чоловік без сорочки, волохатий і брудний, який вихопився з юрби і став перед народом.

– Варавва… Варавва! – заталанів народ стривожено: був це покидьок, знайдений у пустелі, безродний байстрюк, приречений на злодійства й убивства, бо ж не просився він на світ, а жити не мав за що і працювати не навчився; люди боялися його, проте тепер повторювали, ніби кликали: – Варавва, Варавва! – і добувався з їх тривожних вигуків стогін останньої надії.

– Убито нашого пророка, нашого вождя! – ревів Варавва й показував пальцем на Ісуса: – А цей вчить любити ворогів наших! Он там наш ворог, – змахнув рукою в бік леґіонера, – і я його задушу в своїх любовних обіймах!

Біля воріт стояв на варті з алебардою в руці римський вояк – стояв, розставивши ноги, немов законний господар цієї землі, він був упевнений у своїй силі і на крик голодранця не звертав уваги. А голодранець знав лише одне: зжирає завойовник те, що він, Варавва, міг би з’їсти, і ніякий месія не порятує від ворога, сам Варавва себе порятує, – він кинувся на леґіонера, мов звір, звалив його на долівку й кулачищем переламав горлянку.

Убивцю тут же схопили ліктори й повели, а народ почав розбігатися, викрикуючи «Варавва, слава Варавві!» – і вже не пробивався страх крізь волання, а тільки зловтіха: хтось таки заступився за знедолених, а ми, дурні, слухали баєчки Месії про любов; брехня, не любити, а вбивати треба!.. Не міг у цей мент народ ждати Царства Небесного, обіцяного Христом.

Я зрозумів, яка небезпека нависла над Ісусом, – усе тепер звалять на нього, адже він розпочав бучу в храмі, – і шепнув Юді:

– Підкупи двох леґіонерів, хай вони виведуть його в безпечне місце.

Та Ісус сам пробрався крізь натовп до Гетсиманського саду, а мій задум про те, що треба заховати Христа від людей і закону, запав іншою мислею в темну голову Іш Каріота.

…У степу світало. Набухлі від роси шовкові китиці тирси обважніло схилялися над чолом Томи, якого перед світанком сон здолав. Китиці м’яко дотикалися до його обличчя, немов пестили, і йому було від цього невимовно втішно.

Розплющив урешті очі: над ним стояла, схилившись, дівчина у широкій лляній сорочці, підперезаній барвистою крайкою, й віночку з польових квітів, а русяве довге волосся перетягнула на чолі золота діядема; може, це прийшла до нього оріянська богиня – Тома не знав, та обличчя її було знайоме, воно всюди йому ввижалося, і він збагнув нарешті, що за ним ходить образ жінки, намальованої рукою Луки.

– Ти Марія? – прошепотів Тома, виборсуючись із сну.

– Ні, я Лада, – відказала дівчина.

Тома вийшов з прохолодної печери, взявши з собою глечик, щоб набрати води з єрихонського джерела, віддаленого майже на десять стадій. Дорога пролягала крізь пустелю, що сліпила очі білизною вапнистого такиру, поколеного спекою й безводдям на квадратові щільники, і хоч недовга путь, та сил на її подолання ледве вистачало: Тома був знесилений і голодний. А міг він перейти усього кілька стадій на південь до оази Ен-Гадді, де проживало братство есеїв, у яких колись пізнавав правди віри Йоан Хреститель, – щедрі були правовірні аскети, які спільно користувалися майном і вділяли з нього дещицю кожному захожому, а дізнавшись, що дванадцятий апостол Ісуса Христа усамітнився в печері Ваді-Кумран, принесли йому папірус, ячмінних паляниць і дикого меду; порятували б вони Тому й сьогодні.

Та ще не настала для Томи пора відвідати стан братчиків. Вельми вимогливі були есеї до пілігрима, якщо він не лише хліба єдиного у них просив: мусив гість мати усталений погляд на життя й віру, а ще вміння викласти суть свого мислення так, щоб своїм багатством міг обдарувати й господарів і мав у мудрості своїй, мов незаповнені медові соти, комірки для насичення мудрістю їхньою, якою – кожен у свій час – користалися Йоан Хреститель та Ісус Христос.