Роман Іваничук - Смерть Юди

Не мав ще права Тома йти на розмову до есеїв: у молодості він почерпнув у них зерна науки, й проросли вони, та не дозріли, й досі борсався апостол у сумнівах. Істина ділилася перед ним на дві іпостасі, й він не міг збагнути, яка є справжньою: та, що належала всьому людству, чи та, якою міг скористатися тільки окремий народ? Тома не дійшов до розуміння, котра є цілістю, а котра лише часткою іншої. Чи вселюдська, всеосяжна, розмита простором і чисельністю народів є одробиною тужавої, стиснутої до стану вибуху істини вибраного Богом племені, чи навпаки – правда обраного народу є незначним атомом істини вселюдської? До пізнання цієї дилеми мусив Тома дійти, а тому манджав нині з глечиком по воду аж до єрихонського джерела, полишаючи збоку пасмо горбів, за якими зеленіла десь там оаза Ен-Гадді.

І явилися Томі під час цієї короткої мандрівки дивні видіння.

Розріджене невгасимою спекою повітря відривалося від землі й прозорою бурхаттю, немов кип’яча вода, піднімалося в заюжене небо; повітря залишалося над землею так мало, що не було чим дихати, й забирало воно з собою, розміщуючи в хаотично поламаних площинах – нібито стався всесвітній катаклізм і все летить, розсипається, позбувшись враз земного тяжіння, повисає, нахиляється, пливе, пропадає в безвістях, стрімголов падає і впасти не може, – забирало із землі все на ній суще, і можна було бачити у піднебессі руді гірські кряжі, що втратили своє підніжжя й плавають у космічних безвістях, не маючи більше змоги діткнутися основами до землі, й зелені оази, принесені хвилями розпеченого повітря хтозна й звідки, і похилі або зовсім повалені, ніби пилою підрізані гостроверхі кипариси, і зчудовану таким раптовим вивільненням твар дику, а ще многість людей, які розпачливо, немов знесилені плавці, гребли в повітрі руками, намагаючись приблизитись до тверді й стати на неї ногами, бо без землі їм ніяк не можна жити, – і ось один небесний полоняник таки вихопився з міражного хаосу і вчепився за земну поверхню костуром, всадивши його глибоко в пісок; він став на землю й чи то з радості, що відчув ногами твердь, а чи зі злості на світовий нелад почав горланити, й котився його громовий голос по всій Кумранській пустелі, намагаючись зударитись хоча б з єдиною людиною, яка, стоячи на землі, могла б й хотіла його вислухати.

Чоловік уже йшов пустелею, відзискавши земне тяжіння, й, розмахуючи костуром і руками, щось голосно вигукував, та слова його м’ялися в розрідженому повітрі, кремсалися, й він у розпачі від того, що його ніхто не чує, підводив голову до неба, широко розкривши рота; був чоловік одягнутий у сірий лахман з верблюжої шерсті, підперезаний на чреслах шкіряним поясом; наближаючись до Томи, він рвав на собі волосся й жмакав кудлату сиву бороду – видно, сердився, що ніхто в світі його не чує, що даремно він з таким зусиллям дістався до землі, щоб проректи свою істину, а де вони, ті люди, які б мали його вислухати, – он плавають у позаземних маревах, у позаземних вимірах, вони без супротиву піддалися хаосу, мов вітрові нетля, без жодного опору розлітаються по світах, куди їх несе гаряча буря, а на рідній землі не залишається нікого: що трапилося, що так раптово вмерла в людей прив’язаність до отчого порога й що той зруйнований поріг ніхто не береться відбудовувати, – людям стало враз байдуже, де жити, і вони не чують і чути не хочуть пророка, який волає в пустелі.

Я впізнав його, хоч ніколи й не бачив, лише вчення його про духовне й тілесне очищення збагнув ще в молодості, набираючись науки у есеїв; був це той, за яким я пішов би не вагаючись. І не з цікавості та й не з веління потойбічної сили, як це сталося під час зустрічі з Ісусом, а з власної волі, з власного запалу і невсипущого жадання свободи, якої ніде не побачив навіть здалеку, не те, що зміг би діткнутися до неї, – ні на батьківському полі, ні в помаранчевому своєму саду, ні в товаристві одинадцятьох учнів Ісуса, ані в словах самого Вчителя, які закликали до вселюдської любові, всеможної терпеливості й до нескінченного очікування благодаті під тяжким примусом беззастережної віри. А цей пророк кликав до дії: «Сокира вже біля прикорінка, – говорив він, – кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і у вогонь кинуть».

Я все життя прагнув діяльності – практичної, бо єсьм селянином зроду, який до всього, що творить, дотикається пучками; так я перстом діткнувся до самого Бога і увірував; без тієї віри я був би вихолощений, як линовисько вужа, але дайте мені ще й земного вождя, який би не лише облагороджував духом, немов Мойсей гебреїв у Аравійській пустелі, а й повів полки повсталого народу на битву, як Ісус Навин, – із списами, луками, таранами й трубним звуком.