Роберт Харріс - Lustrum

Я не думаю, що Цицерон хотів, аби його слова пролунали так грубо – та я помітив, що для Руфа вони пролунали наче удар батогом. Він відвернувся – і в очах його стояли сльози, при чому не сльози образи, а сльози гніву. Він вже давно не був тим чарівним підлітком, якого Цицерон взяв колись собі в учні, і перетворився на юнака з все більшими й більшими амбіціями – Цицерон, на жаль, цього не помітив. Більше Руф не брав участі в обговоренні, хоча воно ще деякий час тривало.

– Тіроне, – звернувся до мене Аттік. – Ти був у будинку Цезаря. Як гадаєш, що має зробити твій хазяїн?

Я чекав на це, адже на таких внутрішніх нарадах до мене завжди зверталися як до останньої інстанції – і завжди готувався до цього.

– Я думаю, що, якщо ми погодимося на пропозицію Цезаря, то зможемо домогтися деяких змін у законі. А це можна буде подати патриціям як нашу перемогу.

– А потім, – задумливо промовив Цезар, – якщо вони відмовляться прийняти ці зміни, то це буде лише їхня провина – і я буду вільний від своїх зобов’язань. Що ж, це досить непогано.

– Молодець, Тіроне! – проголосив Квінт. – Ти, як завжди, найрозумніший в цій кімнаті, – він демонстративно позіхнув. – Ходімо, брате, – він підняв Цицерона з крісла. – Вже пізно, а тобі завтра виступати. Ти маєш виспатися.

Коли ми дійшли до вестибюля, все в будинку затихло. Теренція та Туллія пішли спати. Сервій з дружиною поїхали додому. Помпонія, яка ненавиділа політику, відмовилася чекати на свого чоловіка та поїхали разом з ними, як сказав нам слуга. На вулиці чекали носилки Аттіка. В місячному сяйві поблискував сніг. Десь у центрі міста пролунав знайомий викрик нічного вартового, який проголосив, що настала північ.

– З Новим роком, – сказав Квінт.

– І з новим консулом, – додав Аттік. – Молодець, Цицерон. Пишаюся тим, що я твій друг.

Вони тиснули його руку та хлопали по спині, і я помітив, що те саме робив і Руф, але не надто завзято. Їхні теплі привітання пролунали в холодному нічному повітрі та зникли. А потім Цицерон стояв посеред ночі та махав услід їхнім носилкам, аж поки вони не зникли за поворотом. Коли він повернувся, аби зайти до дому, то трохи спіткнувся та потрапив ногою в кучугур, який намело біля порогу. Він витягнув мокру ногу з снігу, обтрусив її та тихо вилаявся. Мені так і кортіло сказати, що й це теж – знак, але я розсудливо стримався.

Не знаю, який вигляд церемонії інавгурації мають сьогодні, коли найвищі чиновники – лише хлопчики на побігеньках божественного Авгура, а от у часи Цицерона першим, хто приходив до консула в день інавгурації, був авгур – член Колегії жерців.

Тому перед самим світанком Цицерон, Теренція та їхні діти зібралися в атріумі та чекали на прибуття жерця. Я знав, що спав він погано, адже чув його кроки по кімнаті нагорі – так він робив завжди, коли розмірковував. Та він мав неймовірну здатність до швидкого відновлення сил – і здавалося, чудово відпочив і був готовим до всього, коли стояв тепер зі своєю сім’єю, як олімпієць, який все життя тренувався заради одного-єдиного забігу і зараз, нарешті, був готовий його пробігти.

Коли все було готове, я дав сигнал двірнику, і він відчинив двері та впустив хранителів священних півнів – пуларіїв. Це були пів десятка худорлявих чоловіків, які й самі нагадували курчат. Слідом за цим ескортом з’явився і сам авгур, постукуючи своїм посохом по підлозі – це був справжній велетень у коричневій шапці та яскравому пурпурному плащі. Маленький Марк закричав і сховався за спідницю матері, коли побачив, як цей велетень крокує проходом. Того дня був Квінт Цецилій Метелл Целер, і я скажу декілька слів про нього, адже він відіграв не останню роль в історії Цицерона. Целер щойно повернувся з війни на Сході – це був справжній солдат і навіть герой війни, ким він став після того, як зміг відбити напад переважаючих сил супротивника на свій зимовий табір. Він служив під командуванням Помпея Великого та чисто випадково був одружений з сестрою Помпея, що, звісно ж, аж ніяк не завадило просуванню Целера кар’єрними сходами. Та й це було не важливо. Він був з роду Метеллів – і тому йому було на роду написано за декілька років і самому стати консулом – а в цей день він мав скласти присягу претора. Дружиною його була сумнозвісна красуня з сім’ї Клодіїв: одним словом, годі й шукати когось, хто міг би мати кращі зв’язки, ніж Метелл Целер, – який, до речі, і сам був далеко не дурним.

– Обраний консуле, бажаю тобі доброго ранку, – проричав він громовим голосом, ніби звертався до своїх легіонерів на церемонії підняття прапору. – Нарешті настав цей великий день. Що принесе він нам, хотів би я знати.