Роберт Харріс - Lustrum

Досі було дуже холодно. Та сонце вже зійшло, і його промені вкривали золотом дахи будинків. Рим поблискував таким непорочним сяйвом, якого я досі ніколи не бачив. Цицерон ішов поруч з Теренцією, за ними йшла Туллія зі своїм нареченим Фругієм, Квінт на плечах ніс Марка, а по обидва боки від сімейства йшли сенатори та вершники, одягнені в білосніжні одежі. Флейти співали, били барабани, звивалися танцюристи. Мешканці міста вишикувалися вздовж вулиць та вивішувалися з вікон, аби не пропустити ходу. Багато хто плескав у долоні та вигукував вітання, однак – і треба в цьому чесно зізнатися – подекуди було чути й незадоволені викрики. Вони лунали в найбідніших районах Субури, коли ми проходили по Аргілетуму, прямуючи до Форуму. Цицерон кивав в усі боки, а іноді піднімав праву руку на знак привітання, однак обличчя його було похмурим, і я знав, що він невпинно обмірковує свої подальші кроки. Я бачив, як Аттік і Квінт декілька разів намагалися заговорити до нього, та він відмахнувся, бажаючи лишитися сам на сам зі своїми думками.

Форум був уже заповнений натовпом. Ми пройшли повз ростри та порожню будівлю Сенату і нарешті почали підійматися на Капітолійський пагорб. Дим від жертовних багать завивався над храмами. Я відчував аромат від спалення шафрану та чув низьке мукання биків, які чекали своєї черги бути принесеними в жертву. Коли ми підійшли до Арки Сципіона, я озирнувся. Внизу перед нами простягався Рим – його пагорби та долини, башти й храми, портики й будинки, всі вкриті блискучим снігом, наче наречена, що чекає на свого судженого.

На Капіталійській площі ми побачили сенаторів, які вишукувалися перед храмом Юпітера в очікуванні на новообраного консула. Мене разом з усією родиною та прислугою провели на дерев’яний поміст, зведений спеціально для глядачів. Звук труби луною відбився від храмових стін – і всі сенатори, як один, повернулися, аби побачити, як Цицерон проходить крізь їхні ряди. Почервонілі на морозі сенатори проводили Цицерона жадібними поглядами. Були серед них такі, хто ніколи не обирався на цю посаду і знав, що його ніколи не оберуть, були й ті, хто жадав бути обраним, та боявся програти, а були й ті, хто вже був консулом і продовжував свято вірити, що ця посада має належати йому – йому одному. Гібрида, другий консул, теж стояв біля сходів, що вели до храму. Дах, здавалося, плавився в яскравому світлі зимового сонця. Обоє новообраних консулів, не привітавшись один з одним, піднялися сходами до вівтаря, де на носилках лежав головний жрець Метелл Пій. Вік і стан здоров’я не дозволяли йому стояти. Його оточували шість цнотливих весталок та ще чотирнадцять представників державної релігії. Я легко знайшов поглядом Катулла, який, діючи від імені Сенату, перебудував храм – і тепер над входом з’явилося його ім’я («Величніший за Юпітера», – говорили про нього через це деякі дотепники). З ним поруч стояв Ізаурик. Окрім цього, я впізнав і Сципіона Назіку, названого сина Пія, та Юнія Силана, чоловіка Сервілії, чи не найрозумнішої в Римі жінки. Трохи віддалік я помітив широкоплечу статуру Цезаря, який кидався в очі через свої жрецькі вбрання. На жаль, я стояв занадто далеко, аби роздивитися вираз його обличчя.

Повисла довга тиша. Потім знов пролунали звуки труби. До вівтаря вивели величезного білого бика, роги якого були прикрашені червоними стрічками. Цицерон накрив голову полою плаща та гучно по пам’яті виголосив державну молитву. Тієї самої миті, коли він завершив, служник, який стояв поруч з биком, наніс йому удар молотом такої сили, що хруст кісток декілька разів луною відбився від стін храму. Бик впав на бік, і коли служник розпоров йому живіт та дістав шлунок, у мене перед очима знов постало тіло вбитого хлопчика. Нещасна тварина ще не спустила духу, а її нутрощі вже лежали на вівтарі. З натовпу пролунали стогони – люди розтлумачили конвульсії бика як поганий знак – та, продемонструвавши Цицерону печінку принесеного в жертву бика, віщуни проголосили, що стан нутрощів свідчить про надзвичайну прихильність богів. Пій, який все одно нічого не бачив, ледь кивнув на знак згоди, нутрощі були кинуті у вогонь – і на цьому церемонія завершилася. В морозному повітрі востаннє пролунав звук труби, а потім вибухнули оплески – Цицерон став консулом.

За традицією, перше в новому році засідання Сенату проводилося в храмі Юпітера. Курульне крісло Цицерона поставили на помості просто під скульптурою Батька Богів. Нікому, окрім сенаторів, не було дозволено бути присутнім на засіданні – незалежно від знатності. Та оскільки Цицерон наказав мені вести стенограму засідання – тоді це робилося вперше за всю історію Сенату, – мені дозволили під час дебатів сидіти поруч з ним. Ви, мабуть, зрозумієте що я відчував тоді, коли слідом за ним крокував широким проходом між дерев’яними лавами. За нами йшли сенатори в білих одежах, а приглушений галас їхніх розмов нагадував морський прибій. «Хтось читав закон популярів? Хтось говорив з Цезарем? Що скаже Цицерон?».