Роберт Харріс - Lustrum

– Але ж ти тут авгур, Целере. Ось і розкажи мені.

Целер відкинув голову та зайшовся сміхом. Пізніше я дізнався, що у віщування він вірив не більше за Цицерона, а його членство в Колегії жерців було не більше ніж політичною необхідністю.

– Можу передбачити лише одне: легким цей день не буде. Перед храмом Сатурна вже зібрався натовп, коли я проходив повз нього. Здається, вночі Цезар та його посіпаки вивісили свій великий закон. Але й сучий син, цей Цезар!

Я стояв одразу за Цицероном, тому не міг бачити виразу його обличчя, та по тому, як напружилися його плечі, я зрозумів, що ця звістка хазяїна стривожила.

– Ну добре, – сказав Целер, нахилившись, аби сонце не засліплювало йому очі. – Як тут вийти на дах?

Цицерон вивів авгура до сходів та, проходячи повз мене, прошепотів крізь зуби:

– Негайно з’ясуй, що там відбувається. Візьми помічників. Я маю знати кожну статтю того закону.

Я наказав Сизифію та Лорею йти зі мною, і ми в супроводі пари рабів з ліхтарями почали спускатися пагорбом.

У темноті знайти дорогу було складно, а земля була слизькою від снігу. Однак, коли ми вийшли на Форум, то побачили декілька вогнів попереду й пішли в їхньому напрямку. Целер мав рацію. Закон вивісили на традиційному для цього місці – біля храму Сатурна. Незважаючи на ранній час та холод, біля храму зібралися декілька десятків громадян – так їм кортіло прочитати текст закону. Він був дуже довгим – декілька тисяч слів – і розташовувався на шести великих дошках. Закон вносився від імені трибуна Рулла, хоча всім було прекрасно відомо, що автори його – Цезар і Красс. Я поділив закон на три частини, Сизифій відповідав за початок, Лорей за кінцівку, а собі я залишив серединку.

Ми працювали швидко і не звертали уваги на людей, які скаржилися, буцімто ми заважаємо їм читати, – та до того, як ми завершили переписувати, настав ранок і розпочався перший день нового року. Хоча я навіть не прочитав закон цілком, я одразу зрозумів, що Цицерон матиме від нього багато клопоту. Пропонувалося конфіскувати республіканські державні землі в Кампаньї та поділити їх на п’ять тисяч фермерських господарств. Обрана комісія з десяти людей матиме вирішувати, хто які землі отримає, – і матиме право самостійно, без участі Сенату, піднімати податки за кордоном та продавати додаткові землі в Італії на свій розсуд. Патриціїв це обурить – і час обнародування цього закону, саме напередодні інавгураційної промови Цицерона, – був обраний, аби спричинити якнайсильніший тиск на майбутнього консула.

Коли ми повернулися додому, Цицерон все ще був на даху, де він уперше сів у своє курульне крісло, вирізане зі слонової кістки. Нагорі було дуже холодно, і на плитці на парапеті все ще лежав сніг. Обраний консул закутався в плащ майже до підборіддя, а на голові у нього була вдягнена незрозуміла шапка з кролячого хутра з вухами, які закривали його власні вуха. Целер стояв поруч, а пуларії зібралися навколо нього. Він розкреслював небо своїм скипетром, шукаючи поглядом птахів або блискавки. Та небо було чистим та спокійним – не було сумнівів, що вдача все ніяк не посміхається жерцю. Коли Цицерон побачив мене, він одразу схопив глиняні таблички своїми руками в рукавицях і почав швидко їх продивлятися. Дерев’яні рамки стукали одна по одній, коли він продивлявся кожну сторінку.

– Це що, закон популярів? – спитав, повертаючись до нього, Целер, якого відволік стукіт табличок.

– Саме він, – відповів Цицерон, з неймовірною швидкістю прочитуючи написане. – Важко собі уявити закон, який розділив би країну ще сильніше, ніж оцей.

– Тобі доведеться згадати про нього в своїй інавгураційній промові? – спитав я.

– Звісно. Інакше навіщо б вони оприлюднювали його саме зараз?

– Так, вони обрали дуже вдалий час, – сказав авгур. – Новий консул. Перший день на посаді. Військового досвіду нема зовсім. Нема великої родини, яка б його підтримала. Вони перевіряють твій характер, Цицероне.

З вулиці доносилися крики. Я перегнувся через парапет. Збирався натовп, аби провести Цицерона до місця інавгурації. На іншому кінці долини в ранковому повітрі чітко виднілися обриси храмів Капітолію.

– Це що таке, блискавка? – спитав Целер у найближчого до себе хранителя священних птахів. – Сподіваюся, що так, бо в мене вже яйця відвалюються.

– Якщо ти бачив блискавку, – відповів хранитель, – значить, це дійсно була вона.

– Ну й добре. Це була блискавка, та ще й на лівій половині небосхилу. Запиши це, синку. Вітаю тебе, Цицероне. Це – знак прихильності богів. Можемо вирушати.