Роберт Харріс - Lustrum

– Подумай про те, що я казав, – продовжував він, проводячи нас через невідремонтований коридор. – Подумай, наскільки легким може стати твій консульський строк, якщо ти до нас приєднаєшся. За рік скінчиться твоє консульство, і ти залишиш Рим. Житимеш у губернаторському палаці в Македонії – і заробиш там стільки грошей, що тобі їх вистачить на решту твого життя. Повертайся потім додому, купи собі будиночок на узбережжі Неаполітанської затоки. Вивчай філософію та пиши мемуари. Інакше…

До нас підійшов слуга і хотів допомогти Цицерону одягнути плащ, та хазяїн від нього відмахнувся та повернувся до Цезаря.

– Інакше що? Що буде в інакшому випадку? Якщо я до тебе не приєднаюся? Що тоді буде?

– Зрозумій, що все це не спрямоване особисто проти тебе, – обличчя Цезаря виражало подив. – Ми не хочемо заподіяти тобі якогось лиха. Ба більше, я хочу, аби ти знав: якщо тобі особисто щось загрожуватиме, ти завжди можеш розрахувати на мій захист.

– Можу розраховувати на твій захист?

Я вкрай нечасто бачив, щоб Цицерон не міг дібрати слів для відповіді. Та того холодного дня в тому похмурому, занедбаному будинку, в цьому брудному та занедбаному кварталі я бачив, як він шукає слів, які могли б виразити його почуття. Втім, консулу це не вдалося. Він загорнувся в плащ, вийшов надвір, в сніг, під похмурі погляди банди головорізів, які все ще ходили туди-сюди навколо вогнища, – і коротко попрощався з Цезарем.

– Я завжди можу розраховувати на його захист, – повторив Цицерон, коли ми почали взбиратися на пагорб. – Та хто він такий, щоб говорити до мене в такому тоні?

– Він вкрай самовпевнений, – додав я.

– Самовпевнений? Та він говорить зі мною так, ніби я його клієнт! [4] Клієнт – у Давньому Римі вільний громадянин, який добровільно віддався під заступництво патрона.

Добігав кінця той день, а з ним і рік. Він швидко сходив на нівець разом із зимовими сутінками. У вікнах спалахувало світло ламп. Над нашими головами люди перегукувалися один з одним через вулицю. Від багать ішов дим, і я відчував запах їжі, яку на них готували. На перехрестях благочестиві містяни виставляли маленькі тарілочки з медовими пиріжками – жертва місцевим богам. В ті часи ми молилися богам перехресть, а не великому божеству Августу – і зголоднілі пташки зліталися на таке частування, злітали та знов сідали на краях тарілок.

– Я маю сповістити Катулла та інших? – спитав я.

– І що їм написати? Що Цезар згоден звільнити Рабірія, якщо я зраджу їх за їхніми ж спинами? І що я розмірковую над цією пропозицією? – Цицерон ішов попереду, і його обурення додавало йому сил. Мені нелегко було встигати за ним. – Я звернув увагу, що ти не робив нотаток.

– Мені здалося, що це не зовсім зручно.

– Ти маєш завжди все записувати. Від завтра ти обов’язково маєш занотовувати кожне промовлене слово.

– Так, сенаторе.

– Ми входимо в небезпечні води, Тіроне. Кожна мілина та кожна течія мають бути зафіксовані.

– Так, сенаторе.

– Ти запам’ятав цю розмову?

– Думаю, так. Більшу частину.

– Добре. Запиши її, одразу, як повернемося. Мені потрібний цей запис. Та нікому не кажи ані слова. Особливо в присутності Постумії.

– Думаєш, вона все ж прийде до нас на вечерю?

– Звісно ж. Бодай для того, щоб доповісти потім своєму коханцю. В неї зовсім не лишилося сорому. Бідолашний Сервій, він нею так пишається.

Коли ми прийшли додому, Цицерон піднявся до себе, аби перевдягнутися, а я пішов в свою маленьку кімнатку, щоб записати все, що запам’ятав. Цей згорток і зараз лежить перед моїми очима, коли я пишу ці мемуари: його, як і інші свої секретні документи, Цицерон зберіг. Він, цей згорток, пожовтів, як і я, зморщився та вицвів з роками. Та все ж його, як і мене, все ще можна зрозуміти – і варто мені піднести його до очей, і я знов чую тремтливий голос Цезаря: «Ти завжди можеш розраховувати на мій захист».

Більше години знадобилося мені, аби завершити цю роботу. До того часу гості Цицерона вже зібралися та сіли вечеряти. Я завершив і приліг на своє вузеньке ліжко і знов проаналізував все побачене. Я не побоюся сказати, що мені було дещо ніяково, оскільки від природи я не був наділений нервами, схожими на канати. Мені не подобалося все це публічне життя – з більшим задоволенням я жив би в заміському помісті: у мене була мрія – купити собі маленьку ферму, куди я б міг поїхати та продовжити свої мемуари. Я навіть назбирав для цього грошей і в глибині душі сподівався, що Цицерон подарує мені свободу після свого обрання на посаду консула. Та час минав, а він про це ніколи не згадував – і коли мені виповнилося сорок років, я почав боятися, що так і помру рабом. Остання ніч року – це завжди час меланхолійних роздумів. Дволикий Янус дивиться і вперед, і назад – і дуже часто будь-який з цих напрямків здається непривабливим. В той вечір мені було по-особливому шкода себе самого.